21 травня відзначала день народження Валентина Караваева (1921-1997), актриса, чия безнадійна доля вразила не сучасників, але і нащадків. Про неї зроблена купа програм та документальних фільмів, Караваєвої присвячуються вистави.
Згадуючи Караваєву, я закликаю блогерів дякувати Богові, що в їхньому випадку для самореалізації потрібно лише натхнення і «Ворд». Караваєвої, як і будь-актрисі, потрібно було незмірно більше.
При цьому, вона бачила себе тільки актрисою.
А бути успішною актрисою ніяк не могла.
Хоча, — чому не могла? Театральні підмостки були для Караваєвої відкриті. В дубляжі її обожнювали. Просто в незрілому віці Валентина з допомогою кіно отримала таку мільйонну славу, що втратила привабливість роботи не для масового глядача.
Подібно до ще однієї зачаровану, Катерині Савинової (https://ygashae-zvezdu.livejournal.com/120195.html), Караваєва хотіла в кіно і тільки в кіно.
При народженні її назвали Аллою, але ім’я дівчинці не сподобалося. Вже в п’ять років заявила Алла батькам, що звуть її Валентиною, — так для сцени звучить краще.
КАРАВАЄВА НА ЗАДНЬОМУ ПЛАНІ В ЕПІЗОДІ ФІЛЬМУ «СУВОРОВ»
За деякими даними сталінський сюжет виник у Караваєвої в підлітковому віці. Вона написала лист в Кремль, просячи сприяння у навчанні на артистку. Валентина сиділа за партою в сьомому класі, коли прийшла відповідь: ласкаво просимо в кіношколу «Мосфільму». У Москву дівчинку не пускали батьки. Вона втекла з дому, залишивши похапцем записку.
У столиці Валентину визначили на курс Юлія Райзмана.
Відразу вона починає зніматися в епізодичних ролях. Головну Роль дасть їй вчитель Райзман у фільмі «Машенька».
Спершу справи не задалися, Караваєва провалила кінопроби і наполягла на повторі.
Вона пише матері, демонструючи юнацький макимализм:
«Єдина, люба моя матінка, що дуже мені тяжко, серце рветься. Машенька для мене – це життя. Нехай все, все буде відібрано в мене, але щоб я стала гарячою, хорошою Машенькою».
Машенькою Караваєва стала.
Відібрано було все.
Тихий шедевр «Машенька» користувався по виході великим успіхом. Зараз він знайомий тільки любителям кінематографа. За моїми відчуттями сучасний російський глядач починає ідентифікацію з собою тільки на фільмах відлиги. Ось залили різнобарв’ям комедії Александрова і що? Вони більше не працюють, відстою надто далеко. Лише культурологічне значення мають «Чапаєв», трилогія про Максима, комедії Пир’єва, культмасові колись речі.
І забуття радянської Атлантиди буде продовжуватися. Це природній процес, хоча особисто для мене неприємний.
«Машенька» не входить в колективне несвідоме, але це фільм добрий, душевний. І Караваєва там прекрасна.
У 21 рік за «Машеньку» Валентина стала наймолодшим лауреатом Сталінської премії.
У Райзмана була фішка — він ніколи не знімав в головних ролях одних і тих же акторів двічі. Для Караваєвої режисер готувався зробити виняток. Партнером Валентини по фільму «Небо Москви» мислився Петро Алейников.
Не зрослося, — по дорозі на зйомку Караваєва потрапила в страшну аварію. Машина зіткнулася з трамваєм, шофер загинув на місці.
Ледь прокинувшись на лікарняному ліжку, Караваєва отримала від лікарів попередження, що народити вона більше не зможе. Це дівчину хвилювало мало. «А зніматися зможу?» — запитала вона.
Її обличчя від вуха до підборіддя избороздил шрам. Про великих планах мова більше не йшла.
Порятунком для актриси могла стати сцена. Караваєву взяли в трупу театру імені Моссовета. Режисер Юрій Завадський дав їй роль Ніни Зарічної в «Чайці».
Що сталося далі — загадка. Ряд джерел стверджує, що Караваєва не зіграла і десяти вистав, посварившись з усіма.
По датах ж виходить, що Валентина просто закохалася в англійської аташе Джорджа Чапмена. Шлюб з ним давав шанс на допомогу закордонних хірургів. Караваєва знову стукає листом до Сталіна.
«Я не затребувана тут як актриса. Я – лауреат Сталінської премії, можу зіграти ще багато ролей, якщо мені буде надана медична допомога за кордоном. Я була і залишаюся радянською людиною, вірним комуністичної партії».
Актриса скочила на підніжку поїзда. У травні 1945 ще можна було виїхати. Потім опустився залізна завіса і як розплатилися за фортелі з іноземцями Зоя Федорова і Тетяна Окуневська (https://ygashae-zvezdu.livejournal.com/38533.html) нагадувати не треба.
В Швейцарії актриса пережила дві пластики. Повторилася історія Глорії Грем (https://ygashae-zvezdu.livejournal.com/119075.html), — шрам частково прибрали, проте, оніміла верхня губа. Та й сімейне життя не склалося, — Караваєву потягнуло на Батьківщину.
Півроку вона оббивала поріг Радянського посольства. Їй дозволили повернутися в Вишній Волочек, звідки Валентина була родом.
Через кілька років Чапмен загинув в автокатастрофі.
А Валентина на малій батьківщині ужитися не змогла, дарма, що в місцевому театрі її відразу задіяли. Витримавши в карантині рік, в 1951 вона перебирається до Москви. Надходить служити в театр імені Пушкіна і живе за зйомних квартирах. Тільки через десять років вдасться вибити однокімнатну.
Театр Валентині не подобається, як і раніше. У 1957 році вона заступає на пост штатної актриси кіностудії імені Горького, щоправда, знімати її не кинулися, використовуючи в дубляжі. У 1964 році Ераст Гарін задіяв Караваєву в екранізації «Звичайного дива». Значущого продовження не було.
«ЗВИЧАЙНЕ ДИВО»
З кожним роком Караваєва все більше й глибше йшла в себе. У результаті актриса прийшла до штукатурству, при якому глядач взагалі не потрібен. Купивши любительську кінокамеру, Валентина розігрувала сцени з п’єс, які бажала, записуючи звук на магнітофон. Плівку виявляла сама. Влаштовувала перегляди на паперовому екрані. Сусіди вважали її старенькою не від світу цього.
Згідно діагнозів лікарів померла Караваєва між 25 та 30 грудня 1997 року. Тіло виявили, коли прорвало водопровід, тут сусіди занепокоїлися, оскільки актриса не виходила. Зламавши двері, її знайшли на підлозі в холодній воді, оточеній сплутаної кіноплівкою.
На могильному пам’ятнику її, крім ініціалів і дат життя вибито: «Незабутня Машенька».
