Навіть у відкритих збройних конфліктах різних держав бували випадки, коли одна з ворогуючих сторін виявляла милосердя по відношенню до противників, а в фазах «холодних воєн» опоненти не прагнули до відкритих конфліктів, але і не занадто завзято прагнули налагодити дружні зв’язки. Все ж, загальнолюдські цінності ніхто не відміняв і люди керувалися і керуються саме цими цінностями, приймаючи рішення, як діяти в тій, або іншій ситуації.
У період холодної війни між Радянським Союзом і США допомогу потерпілим «ворогам» не сказати, що була буденним явищем, але виявлялася досить поспішно, адже бувають ситуації, коли «вороги» стають просто людьми і по відношенню до них потрібно застосовувати закони мирного часу, надаючи допомогу, проявляючи милосердя, благородство і співчуття. Про один з таких випадків і піде мова нижче.
День 28 жовтня 1978 року був звичайним днем холодної війни, коли звичайний патрульний літак ВМФ США, з екіпажем з 15-ти чоловік виконував звичайне завдання. Локхід П-3 «Оріон» з позивними Альфа-Фокстрот, під командуванням Джеррі Григсби вилетів з авіабази на острові Адак і попрямував над Беринговим морем в бік територіальних вод СРСР. Завданням американців було вистежити і оцінити активність комплексів радянської ППО. Один з чотирьох двигунів літака був заглушений в цілях економії пального. Коли прийшла пора повертатися на базу, спробували запустити двигун, але він вийшов з ладу і загорівся. Через загрозу поширення вогню у командира екіпажу був тільки один вихід — спробувати приземлитись, але це рішення здавалося досконалим безумством.
В той день був сильний шторм, сніг змінювався дощем, висота хвиль сягала шести-семи метрів. Під час посадки екіпаж встиг знищити секретні документи і апаратуру, надіти гідрокостюм і приготувати до використання рятувальні плоти. Досягнувши води, літак став розвалюватися на частини. Першим відірвалося праве крило, вибухнули двигуни, надломився фюзеляж, але літак залишився, на деякий час, на плаву, однак швидко наповнювався водою. У екіпажу було лише кілька хвилин, щоб спустити на воду плоти і вибратися з літака.
Бортінженер загинув при посадці літака на воду, а командир екіпажу, залишаючи літак останнім, не зміг доплисти в штормі до рятувальних плотів і пропав без вісті. Таким чином, на одному плоту виявилося 9 осіб, на іншому — 4 людини. Вижили після аварії літака у воді, активували аварійний радіомаяк і почали чекати допомоги, кожну секунду борючись за життя. Хвилі, вітер, низька температура повітря і води — умови були пекельними. Надувний рятувальний пліт — це не круїзний лайнер і при штормі знаходиться в плоту людина відчуває весь гнів моря буквально кожною клітиною свого тіла.
У момент аварії В море поблизу не було жодного американського корабля, який міг би спішно прийти на допомогу. Найбільш близьким до району лиха виявилося радянське судно — це був траулер «Мис Сенявіна», повертається з путіним додому.
«Холодні» вороги – США і СРСР у терміновому порядку провели телефонні переговори і швидко прийняли рішення рятувати терплять лихо льотчиків разом. «Мис Синявіна» тут же отримав наказ розвертатися і «мчати» на допомогу по навігації американських пілотів. Коли траулер підійшов уночі до які дрейфували на відстані приблизно дві милі одне від одного плотам, льотчики пробули на них вже не менше доби, а важка операція з порятунку в штормовому морі була ще попереду.
З допомогою спущеного в штормове море мотобота, радянські моряки приступили до евакуації американських льотчиків з рятувальних плотів. Спочатку врятували людей з одного плоту і підняли їх на борт траулера, потім мотобот попрямував до другого плоту і теж евакуював з нього людей. Сама операція по порятунку тривала близько чотирьох годин, проте з тринадцяти льотчиків, які опинилися на плотах після краху літака, врятувати вдалося тільки десятьох.
Врятованих відпоювали на борту траулера чаєм з медом. Через два дні американці вже були в Петропавловську-Камчатському, куди «Мис Синявіна» попрямував відразу після операції порятунку. Після госпіталю владнали формальності досить швидко і через Японію американці прибули на батьківщину. У США їх зустрічали, наче національних героїв. Американська преса також, в захоплених тонах, відгукувалася і про радянських моряків «Мису Сенявіна». Всі були впевнені, що моряки-рятувальники отримають нагороди у себе на батьківщині і, власне, моряки і капітан траулера були нагороджені медалями «За порятунок потопаючих». Подяку радянським морякам пішла і від американської сторони — президент Картер відправив телеграму з подякою екіпажу траулера.
Цей випадок зайвий раз доводить, що всі ми люди і, незалежно від наших національностей, віросповідань і пристрастей, у важкі моменти, які стосуються всіх, ми об’єднуємося і стаємо просто людьми, мешканцями однієї планети, під назвою Земля.
