Гуляли ми з подружкою вечерком. Захотілося нам до жаху під час прогулянки карпаччо; не мудруючи лукаво, зарулили в найближче кафе. Заклад працює до півночі, а зайшли ми приблизно в 23:15. Крім нас, в кафе нікого не виявилося. ПіЕкшн шла офіціантка:
— Що ви будете?
— Два карпаччо.
— Дівчина, ви в курсі, скільки зараз часу?!
— Так. Так ви ж до дванадцяти працюєте!
— У нас взагалі-то кухня закривається в полдвена… е-е-е… в одинадцять!
— А звідки нам було знати, до якої у вас кухня працює?!
Пробурмотівши: «Зараз піду спитаю», офіціантка зникла в надрах службового приміщення. Під час розмови з служебки виглядала адміністратор, яка нас пам’ятає, так як раніше ми частенько навідувалися в цей заклад. Через три хвилини офіціантка повернулася з замовленням, намальованою посмішкою і нудотними побажаннями приємного апетиту. Вже не знаю, що їй там сказала адміністратор…
Ні, я все розумію: ви втомилися, у вас не було клієнтів, ви думали залишок зміни провести в славному байдикування. Відповівши, що кухня закрилася, ви розраховували на те, що ми встанемо і підемо — це я теж розумію. Але, пардон, ми ж не прийшли за десять хвилин до закриття! Повестьте в такому випадку табличку, що з 23:00 до 00:00 у вас працює тільки бар — для таких, як ми, які не закінчували курси екстрасенсів.
«І ноги моєї більше там не буде» — ні, я не буду писати, адже знаю, що ще туди прийду, і не раз. Але настрій ви, мила дівчина, таки встигли зіпсувати нам.
