15 травня 1930 року з’явився Циркуляр Вищої ради народного господарства та Об’єднаного державного політичного управління (спадкоємець ЧК і попередник НКВС) про використання на виробництві фахівців, засуджених за шкідництво.
Так починалася історія знаменитих контор, в яких працювали багато радянські вчені, починаючи з конструкторів Королева і Туполєва до біолога Тимофеева-Ресовского, що стали гордістю світової науки.
Циркуляр був підписаний Куйбышевым і Ягодою, які погодили роботу «шкідників у приміщеннях органів ОГПУ». Перша шарашка, де розробляли літаки, була організована прямо в Бутирській в’язниці. Не відстали «Хрести» в Ленінграді. Шарашки були створені по всій країні – Мурманськ, Рибінськ, Суздаль, Казань, Омськ, Сухумі, Каслі. В шарашці в Москві в районі Марфіно в колишньому приміщенні духовної семінарії на вулиці Ботанічної працював зек Солженіцин, який описав її в романі «У колі першому».
Сьогодні ясно, що шарашки – економічне ноу-хау Сталіна. Важливе питання – чи був цей менеджерський хід найефективнішим або до тієї ж мети можна було прийти простіше? Століттями правителі створювали для вчених привілейовані умови, щоб вільний дух воспарил до високих відкриттів. Філософи вважали, що найкраща умова для розквіту науки – освічений і щедрий монарх.
У шарашках свободу замінили примусом і страхом. Результат дивовижний – безліч чудових зразків авіаційної техніки та стрілецької зброї народилося в підневільних лабораторіях. Авіаконструктори Петляков, Полікарпов, Бартини, іменами яких названі знамениті літаки, працювали в шарашках. А ще яскраві досягнення в хімії, біології, радіозв’язку…
Росія хоче зробити технологічний ривок, бо сьогодні це знову стало питанням виживання країни. Може, реанімувати для цього мобілізаційну економіку, відтворити шарашки, нехай і м’якше? Парадокс в тому, що вчені, які жили в неволі, зуміли зберегти стан внутрішньої свободи, необхідної для творчості, і створили настільки могутній заділ, що країна годується ним понині.
Разюче, що великі Туполєв і Корольов сиділи у в’язниці і одночасно одержували ордени, а у Курчатова після розносів у Берії тряслися руки. Але працювали вони самозабутньо, відсунувши образи і амбіції. «Ні слава, ні гроші нікому не загрожують. Так створено багато в нашій науці. В цьому основна ідея контор», – писав Солженіцин.
Парадокс ще й у тому, що коли морок розсіявся, інтелектуальна молодецтво померкла, наука пішла на спад і виявилася непотрібною для міністрів з дипломами закордонних Вузів…
Який же висновок? Щоб вчені добре працювали, напевно, не варто садити їх за колючий дріт. Не вірю, що натхнення може сходити на людину тільки з-під батога. Слова Сталіна «якщо одна половина вчених сидить, то друга працює краще» – не більш ніж історичний анекдот.
Щоб наука приносила плоди, вона повинна бути затребувана. А якщо потрібна лише для декорації, ніякі почесті не врятують. Захоплений вчений може сам себе заточити, як відлюдник, відмовляючись від земних благ. «Навіщо мені зарплата, якщо я можу займатися наукою?» – вигукував герой фільму «Дев’ять днів одного року». Саме в цьому алгоритм успіху контор, а зовсім не в колючому дроті.
З часом шарашки перетворилися в «поштові скриньки», багато з яких живі понині. Але вже не йдуть ні в яке порівняння зі сталінськими дітищами, де придумали перші спецтелефоны для керівників СРСР і створили «ядерний чемоданчик».
Сталін, не доучившийся в духовній семінарії, знайшов свій ключ до сучасних йому науці та економіці. Наші сьогоднішні титуловані і високоосвічені академіки-економісти – не знайшли.
п. с.
Нагадаємо, що Лос-Аламос ( США) в ті ж роки перебував за величезними парканами колючого дроту .
А між тим у Манхеттенському проекті працювали Отто Фріш, Едвард Теллер, Енріко Фермі, Нільс Бор, Джон фон Нейман, Річард Фейнман, Роберт Оппенгеймер.
