Працюю в продажах. Чути доводиться всяке.
У трубці якийсь дядько — говорить, що йому з цього телефону дзвонили. Окей, починаю з’ясовувати, хто він, звідки, навіщо він мені міг бути потрібен.
— Не можу знайти вас в базі, я точно вам не дзвонила.
— Значить, це доля. Ви вірите в долю?
Я вірила лише в те, що мені за годину конче потрібні ще два договору, тому коли його міркування через пару хвилин перейшли на мистецтво Франції XVII століття, я просто вибачилася і поклала трубку.
* * *
Розмова з бабусею 80 років. Незважаючи на долаючи мовний бар’єр, ми досягаємо порозуміння: продукт майже продан. Раптом вона мене питає, заміжня я. Складно мені, чи що, відповісти?
— Ні.
— Значить, ще зовсім молоденька?
— Ну, як подивитися, звичайно…
— От і правильно! Не разменивайся, як всі ці шалавы, на кого попало!
Я так подумала про себе, скільки вже було і скільки ще буде, і вирішила не руйнувати світ бабусі, сказавши просто:
— Спасибі.
* * *
Дзвонить абонентка. Обуреним голосом:
— Дівчина, вже півроку мені не надсилають квитанції по оплаті! Приходять SMS про те, що я там щось має, а я відповідати на них не вмію! Що мені робити?
З’ясовується, що на неї було складено авансовий договір. Перші два місяці вона сплатила, а потім чекала квитанції, які при такій системі оплати не повинні приходити за визначенням. Я це пояснюю.
— Ну, а квитанції-то чому не приходять?
І по новій.
* * *
— А давайте ви мені спершу встановіть, я подивлюся, як працює, і якщо мені сподобається, ми укладемо з вами договір?
— Ні.
— Чому? Ви не впевнені в якості вашого продукту?
Вщент мій мозок…
