Олександр Запольскис
Торгова війна США з Китаєм нагадує перше плавання через Атлантику: небезпечно, страшно, але неминуче
Хоча сьогодні згадувати книгу Френсіса Фукуями «Кінець історії» виглядає деякої банальністю, вона, тим не менш, найкраще пояснює суть того, що нині відбувається. Ми звикли шукати вирішення нових проблем у багатому накопиченому досвіді минулих століть. В академіях генеральних штабів донині вивчається битва при Фермопілах (480 рік до нашої ери). Майбутні дипломати скрупульозно розбирають листування Івана Васильовича, який Грізний, з Андрієм Михайловичем, який Курбський (середина XVI століття). Економісти аналізують механізм виникнення Великої депресії у США (1929-1933 роки).
За інерцією мислення все сучасні проблеми прийнято вважати лише злегка зовні перелицованными труднощами, які раніше вже вийшло успішно подолати. Дві найбільші економіки світу зчепилися в торговельній війні? Можна подумати, це перший подібний конфлікт на планеті. Світовий ринок вже ділили іспанці з португальцями, британці з голландцями, потім з французами. Нинішній конфлікт між Вашингтоном і Пекіном, по суті, належить до тієї ж категорії. Питання лише в тому, чи вдасться сторонам вирішити його світом або по ходу дійства вони перейдуть до формату великої війни?
Треба визнати, навіть серйозні фахівці за інерцією оцінюють події тільки крізь класичну призму, зводячи питання подальшого розвитку подій до звичного аналізу «хто в результаті постраждає більше». Цікаву і дискусійну статтю на цей рахунок опублікував директор Центру досліджень постіндустріального суспільства, доктор економічних наук Владислав Іноземцев.
Однак при всій вескости наведених у ній обгрунтувань, виявляються неврахованими ряд факторів, справа змінюють докорінно. Американо-китайська торгова війна рішень в області класичного досвіду не має в принципі. Дональд Трамп і Сі Цзіньпін фактично опинилися в положенні Христофора Колумба, вперше двинувшего перетинати Атлантичний океан практично наосліп. Бо обставини вимагали знайти альтернативний шлях в Індію. Або померти. Але що з цього вийде, весь минулий накопичений досвід підказати вже не міг.
Каменем спотикання торговий оборот між Китаєм і США став не тому, що в ньому однозначно виграє тільки одна сторона. Проблема виникла зовсім в іншій області. Простір економічної експансії на планеті закінчилося. Трамп перейнявся виправленням несправедливості економічних відносин двох країн не високих внутрішніх моральних принципів, а з причини куди більш прозаїчною. Від’ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу з КНР стало нічим компенсувати з інших напрямків.
Тут справа не в розмірі податків, вони лише тактичний рівень питання. Стратегічний розклад виглядає інакше. США за підсумками 2018 року мають номінальний ВВП 20,5 трлн доларів. Китай — 13,4 трлн. Сукупний зовнішньоторговельний оборот у них становить 2,41 і 3,95 трлн відповідно. Легко побачити, що зовнішня торгівля забезпечує 11,75% ВВП у Америки і 29,47% у Китаю. При співвідношенні 1 до 3,58 (експорт США в КНР — 133 млрд, імпорт — 477 млрд) внутрішній американський споживчий ринок є, звичайно, надзвичайно важливим для Піднебесної, але створює лише дуже невелика перевага для Вашингтона.
В експортних галузях Китаю зайнято близько 120 млн працівників, що, з урахуванням членів їх сімей, формує до 300-360 млн осіб, добробут яких безпосередньо залежить від збереження експорту в нинішньому вигляді. У тому числі приблизно 20% (60-65 млн) їх кількості «зав’язано» на торгівлю з Америкою.
У США на експорт у Китай працюють приблизно 24 млн (з урахуванням членів родин — до 75-80 млн осіб. Положення ніби як виглядає явно на користь американців, якщо не вважати, що всього у Сполучених Штатах працездатного населення 218 млн, а в Поднедесной — 897,29 млн осіб. Таким чином, скорочення торговельних відносин негативно позначаться на кожному другому американця і лише на кожному п’ятнадцятому китайцеві. Враховуючи суттєву різницю у ступені впливу громадян на державу, ця різниця виявляється точно не на користь США.
Справа ще ускладнюється тим, що на продажу в Китай орієнтоване ¾ обсягів збуту самої високотехнологічної продукції. У тому числі процесорів. Компенсувати розрив зв’язків американцям ніким. Інших, аналогічних за масштабом, потенційних споживачів на світовому ринку немає. Тоді як місце вибулих американців, у пулі постачальників високотехнологічної продукції Китаю, з радістю готові замінити Японія і Південна Корея.
Втім, скорочення обсягів внутрішнього промислового виробництва неминуче підвищує роль сільського господарства як джерела зовнішньоторговельної виручки. І тут виходить, що при 11% розміру частки Китаю в сукупному обсязі американського експорту, саме сільгосппродукції в Піднебесну йде більше третини. Якщо її перестане купувати Пекін (перейшовши, наприклад бобовим і кукурудзі на Бразилії з Аргентиною), то американські фермери просто розоряться.
Так, положення КНР теж далеко від безхмарного. Зниження продажів у США призупинить безліч раніше анонсованих планів. Наприклад, програму боротьби з бідністю, яка передбачає щорічне переселення з бідних сільських районів у міста по 100 млн осіб на рік. Під них будується житло, створюються робочі місця, що вимагає від бюджету чималих грошей, і що служить важливим індикатором правильності керівної ролі Комуністичної партії Китаю.
Але саме призупинить, а не припинить повністю. У містах рівень споживання вище сіл, тим самим переселення сільських, крім політичних цілей, ще непогано стимулює розширення внутрішнього попиту, що є однією з основ розвитку національної економіки.
Тоді як розорення фермерів означає серйозні внутрішні політичні проблеми в США, що пов’язані з збільшенням фінансового навантаження на соціальні програми держави. Причому за співчуттям ці нові безробітні підуть не до Трампу, а до його супротивникам — демократам — популістам, які обіцяють свідомо більше всяких штучок.
Іншими словами, за внутрішнім політичним наслідків взаємного перекриття торгового кисню реальний стан речей суттєво відрізняється від картини простого порівняння експортно-імпортних обсягів. Вона назвати однозначного лідера у цій торговельній бійці не дозволяє. Залишаються лише імовірнісні оцінки.
Якщо не вдаватися зокрема, при усіх згаданих вище проблеми, включаючи порушене Владиславом Іноземцевим зростання розміру китайського корпоративного боргу (на даний момент досягла 19 трлн дол, або 141% ВВП), китайські влади з проблемами від нових санкцій Трампа, звичайно, зіткнуться, але смертельними для них вони точно не стануть.
По-перше, Пекін вже оприлюднив програму зустрічних заходів, компенсуючу до 80% збитку. Решта 20% він може терпіти досить довго. В тому числі, покриваючи їх прибутками від розширення китайської економічної експансії в Африку і ПСА. Тоді як 900 млрд сукупного негативного зовнішньоторговельного сальдо США це 4.5% американського ВВП. Ще максимум десять років такої торгівлі, і країні загрожує реальне розорення. А, швидше за все, навіть швидше. Трамп в цій війні закусив вудила зовсім не з порожнього впертості — просто іншого вибору у нього немає.
По-друге, торговий дисбаланс вже починає торкатися питання технологічного лідерства. Компанія, навіть сама передова, якщо припинить продажу, дуже скоро почне втрачати кваліфікацію. Тоді як китайські корпорації вже впритул підійшли до категорії лідерів і, розширюючи продажу, вони отримують ресурси для фінального технологічного переходу в законодавці моди. Так от, куди продавати свою продукцію китайцям є, а американцям вже немає.
Втім, в кінцевому за розмірами світі вічно, до того ж ударними темпами, рости не можна. Рано чи пізно треба впертися в стінку. Питання — в якій саме формі зробить це Китай: акуратно пригальмує і зупиниться, або влетить у неї на повному ходу? Якщо зупиниться, то як у нього вийде перебудувати економічну модель, якщо влетить, то як сильно розіб’ється? І що при цьому буде зі стінкою, роль якої намагаються зображати Сполучені Штати?
У свою чергу, нинішня стратегія Трампа має сенс тільки у випадку успішного повернення виробничих потужностей тому в США. Тільки тоді Америка знову з’явиться, що запропонувати світові, а не як зараз продавати скраплений газ, якого немає, і обіцяти за три роки подвоїти виробництво кукурудзи і бобів, на що необхідні ресурси у неї також відсутні.
Але от саме з цим у господаря Білого дому зараз і спостерігаються труднощі. Транснаціональні корпорації додому поки не квапляться. Навіть колись дружній Трампу Amazon за 2018 рік в США не заплатив ні копійки податків. До речі, в 2017 він не заплатив теж. Чи зможе нинішній власник Овального кабінету їх поставити в стрій — питання великої і неоднозначний.
Та й взагалі від цієї війни втомився сам ринок, остаточно втратив розуміння перспективи. Після заяви Трампа про введення в дію нового пакету заборонних мит фондові ринки світу практично не відреагували. Капіталам виявилося раптово нікуди перетікати.
Куди йти далі — до пуття не знає ніхто. Преса, особливо спеціалізована, переповнена розповідями про критичною перевантаження нинішнього механізму світової економіки та висновками про фінальному кризу капіталізму», як базового принципу, але ніхто не в змозі чітко викласти хоч скільки-небудь працездатну альтернативу. Тим більше, описати реалістичний комплекс заходів, що дозволяють перейти до неї з нинішнього стану речей без обов’язкового використання дива.
Причому популярний раніше спосіб змахування фігур з дошки багнетами великих батальйонів сьогодні не працює теж. Доводиться враховувати стримуючу роль фактора стратегічної ядерної зброї. Ні, військові, звичайно, різні варіанти прораховують, і деякі з них навіть не позбавлені сенсу. Зокрема, американська ідея втягнути Китай у велику, але обов’язково швидку війну за Тайвань. Але там теж згадується занадто багато невизначених обов’язкових змінних, здатних в два рахунки перекреслити всі плани.
Так що в цілому поки говорити про явні переваги будь-якої із сторін поки явно передчасно. Концептуально Китай виглядає краще. У нього більше ресурсів, він активніше і більш рухливими. Але на боці США перевага в досвіді і поки ще зберігається перевага в геополітичному та фінансовий вплив. Як би там не було, але половина світової економіки досі все ще знаходиться в доларовій зоні, що дозволяє Вашингтону досить великі вольності.
Чим все закінчиться, ми дізнаємося не раніше другої половини другого терміну Дональда Трампа. Поки ж лідери протиборчих сторін стоять разом з великим іспанським мореплавцем на містку каравели і зі змішаними почуттями вдивляються в океанську далечінь.
