Диктор Юрій Левітан став голосом цілої епохи в історії країни, переживши разом із усіма одне з найважчих випробувань, яку доводилося долати радянському народові. Фраза «Говорить Москва» стала фірмовою карткою Юрія Борисовича.
Юрій Борисович (ну, а якщо чесно, Юдка Беркович) Левітан народився 19 вересня (2 жовтня 1914 у Володимирі. Національність сім’ї була загальновідомою і за зовнішніми ознаками, і по іменах. Хлопчик ріс невисоким, щуплим, з дуже буйною кучерявою шевелюрою. Його батько Борис (Бер) Семенович Левітан працював в артілі кравцем, спеціалізувався на пошиття мундирів міським чиновникам і службовцям, мати Марія Юліївна була домогосподаркою.
Батьки Юрія Левітана
Ще в дитинстві Юру прозвали Трубою — за його дужий голос, його часто просили сусіди скликати їх хлопців додому, і тоді голос Левітана можна було почути навіть через річку. Юра мав багато друзів і росла щасливою дитиною.
З дитинства він мріяв пов’язати своє життя з кінематографом, марив про славу і всесоюзної популярності. Такий, щоб до нього підбігали на вулицях і просили залишити автограф. У Володимирі він отримав направлення на проби в профільний технікум.
Юрій Левітан (другий зліва) з однокласниками
Закінчивши школу, Юрія приїжджає в Москву і не проходить етап відбору приймальною комісією. Звичайно, актора в Левитане не розгледіли – невисокий зріст, худорлява статура, непродуманий зовнішній вигляд і відсутність ясного іміджу завадили диктору стати зіркою кіно і телебачення.
Можливо, світ так і не дізнався б про «тому самому» Левитане, якби сама доля не підказала йому спробувати свої сили в роботі на радіо. По дорозі з проб в технікум, Юрій побачив непоказне оголошення про те, що відкрився набір дикторів. Він вирішив випробувати удачу і не прогадав.
Звичайно, приймальна комісія спочатку не сприйняла всерйоз хлопця. Він постав перед комісією непоказним юнаків, в спортивному одязі і з незрозумілою зачіскою. Тим більше, у нього був сильний регіональний акцент. Однак голос Левітана вразив професіоналів – він був настільки чітким, сильним і тягучим, тембр був рідкісним, майже унікальним. Йому відразу запропонували стажування на радіо в складі групи учнів при Радіокомітеті.
Юрій починав з ролі рознощика газет і варнику кави для іменитих дикторів. Це було вдень, а вночі він проводив багато годин, працюючи над своєю вимовою. Читав усе підряд – прозу, вірші, новини, робив це стоячи, сидячи, постійно змінюючи положення, іноді навіть піднімаючись догори ногами.
Жив Юрій в кімнаті при студії, що використовувалася раніше для складування зламаних грамофонів. Він посилено займався вдосконаленням своєї дикції, брав уроки у артистів Мхату, приставлених до групи стажерів: Василя Качалова, Ніни Літовцевой, Наталії Толстовой, Михайла Лебедєва та інших.
Майбутній головний диктор країни методично позбувався «оканья», ставив мова і розвивав свої багаті природні голосові дані. Робив свій голос ще більш гучною, мелодійним і всепоглинаючим. Поступово його стали випускати в нічний ефір – Левітан читав свіжі випуски періодичних газет, щоб жителі віддалених регіонів країни могли першими почути найголовніші новини Москви.
«Влітку 1931 року за конкурсом, оголошеним Радиокомитетом, були прийняті в дикторську групу кілька молодих акторів, в їх числі і я. Ми перезнайомилися і почали вникати в суть нової для нас професії. І раптом серед нас з’явився новачок, відразу звернув на себе увагу, був він дуже молоденький, років 16-ти і 17-ти, але не боязкий, дуже веселий, товариський, навіть жартівлива, з якимось дивним, неустоявшимся ще голосом, в якому часом чулися несподівані оксамитові нотки. Але найбільше нас тішило те, що він сильно і міцно «окал», як уродженець Володимира. Ясно було, що його прийняли як матеріал, що підлягає ґрунтовної обробки». Ростислав Плятт
Юрій Левітан вже в 30-і роки став одним з провідних дикторів Всесоюзного радіо. Він володів рідкісним, самобутнім талантом. І тому все, що читав, звучало особливо зримо і вагомо. Він був не просто першокласним читцем, він досконало опанував мистецтво звучного слова і самозабутньо, з величезною трепетною любов’ю ставився до своєї професії, пишався нею.
В січні 1934 року Юрію Левитану було доручено читати в нічному технічному ефірі шпальти газети «Правда» для стенографісток регіональних видавництв, що надсилали записаний текст в друкарні.
25 січня під час чергової нічної трансляції біля радіоприймача опинився Сталін. Вождь традиційно працював ночами, і радіо в його кабінеті не вимикалася. Сталіну дуже сподобався голос диктора. Йосип Віссаріонович терміново зателефонував главі Радіокомітету і повідомив, що його доповідь підготовлений для XVII з’їзду ВКП(б) на радіо зачитувати повинен саме цей диктор, цей «голос».
На наступний день Юрія, який неймовірно сильно хвилювався і був майже на межі непритомності від нервів, посадили читати доповідь Сталіна в прямому ефірі. Протягом довгих п’яти годин диктор виконував це завдання, жодного разу не збившись або зробивши помилку. Так, фактично за одну добу, Левітан став головним голосом країни.
Молодий диктор з блиском виконав поставлене завдання, протягом 5 ч. без єдиної помилки, обмовки і запинки читаючи текст сталінської мови. Після цього Сталін розпорядився про те, щоб всі тексти і важливі державні документи відтепер озвучував тільки Левітан.
З особливою силою проявилося творче обдарування Юрія Левітана в роки Великої Вітчизняної війни. В цей період по силі свого впливу на мільйони радянських радіослухачів, по своїй популярності в народі, серед дикторів Всесоюзного радіо йому, справді, не було рівних.
З хвилюванням і надією слухали радянські люди зведення Радінформбюро і накази Верховного головнокомандувача, які читав Юрій Левітан…
«…Не можна було жити, не слухаючи радіо. Радіо сповіщав, сигналізувало, керувало нами, пов’язувало рідних і близьких. Голос, що вимовляє «Говорить Москва», приковував увагу, він заспокоював, вселяв надію, його слухали за багато тисяч кілометрів, по всій країні. «Говорить Москва» — слухали бійці на фронті. «Говорить Москва» — слухали партизани в лісах. «Говорить Москва» — слухали в госпіталях. «Говорить Москва» — слухали в обложеному Ленінграді. Це був голос з «Великої землі». Володимир Яхонтов, актор.
«Здається, що якийсь велетень читає великанскую книгу дня» — суворо і чітко він повідомляє новини ранку. Радіо працювало як-то по-особливому красиво, прослуховувався новий, військовий стиль передач, нових не тільки за змістом, але і за сплаву почуттів і інтонацій. У всіх передачах виробився, як мені здавалося, загальний підтекст: «Наше діло праве, ми переможемо». Іноді віддалено вступала як би друга тема — «терпіння, терпіння»… І знову: «Наше діло праве, ми переможемо». Щоранку по неосяжних просторах Батьківщини линули голоси дикторів, володіли різними тембрами і фарбами, — «вгадувані голоси»… Володимир (син Велімира) Хлєбніков, поет
Юрій Левітан часто першим повідомляв нам про прикрощі і наших перемогах. І тому, як близька людина, увійшов у кожен дім, у кожну радянську сім’ю. Вже за першим його словами «Говорить Москва» люди дізнавалися про характер повідомлення: буде воно радісним або сумним. Бо в голосі його, в його інтонаціях завжди звучала абсолютна правда почуттів…
У серпні 1941 року Юрій Левітан разом з диктором Ольгою Висоцької був евакуйований у Свердловськ (нині місто Єкатеринбург). Мовлення зі столиці до цього часу стало технічно неможливо – всі підмосковні радіовежі були демонтовані, вони були хорошими орієнтирами для німецьких бомбардувальників.
Крім роботи в ефірі диктор озвучував хронікально-документальні фільми (в тому числі, кіножурнал «Радянський » Урал»), які монтувалися в підпільній свердловської радіостудії.
Інформацію про перебування Юрія Левітана і Ольги Висоцької у Свердловську розсекретили лише через чверть століття…
Висоцька і Левітан
У березні 1943 року Юрія Борисовича таємно перекинули в Куйбишев (нині місто Самара), де вже розміщувався радянський радіокомітет.
Адольф Гітлер назвав Юрія Левітана своїм «ворогом номер один» (під «номером два» у списку Гітлера значився Сталін). Німецькі спецслужби розробили, але так і не змогли втілити в життя план викрадення головного диктора Радянського Союзу, за голову якого призначена нагорода в 100 тисяч (за іншими джерелами – 250 тисяч марок. Тому, під час війни Юрія Левітана оберігали на державному рівні. Його постійно супроводжувала охорона, а через пресу запускалася дезінформація про його зовнішності — щоб ніхто не знав, як виглядає людина, життя якого фашисти оцінили у величезну суму.
Підраховано, що за роки війни Юрій Левітан озвучив близько 2000 зведень Радінформбюро і понад 120 екстрених повідомлень. Записи студії не велися тільки прямі ефіри. Пізніше, в 1950-ті роки, диктора попросили заново наговорити деякі з військових зведень і повідомлень на магнітофонну стрічку для їх архівування.
Мало хто знає, але аж до 60-70х років виступу Левітана по радіо велися в прямому ефірі, тому записи його повідомлень по радіо немає. Всі ті аудіо, які у сучасної Росії вважаються записами «Левітана, який повідомляє про війну», насправді були записані окремо, через багато років. Вони не містять тих підроблених емоцій, які переживав диктор у ті конкретні моменти, але в цілому дають уявлення про звучання Юрія Борисовича у воєнні роки.
З початком весни 1953 року Юрію Левитану доручили читати бюлетені про стан похитнулося здоров’я товариша Сталіна, а вже 5 березня він озвучив повідомлення про смерті радянського вождя.
12 квітня 1961 року саме Левітан повідомив в радіоефірі про політ Юрія Гагаріна в космос.
Протягом декількох десятків років Юрій Борисович читав урядові заяви, вів репортажі з Червоної площі, з Кремлівського Палацу з’їздів, брав участь у створенні кінохроніки, озвучуванні фільмів.
У 1970-ті роки Юрій Левітан став рідше читати «Останні вісті», вів ефіри на «Маяку». Начальство вважало, що голос Левітана в першу чергу асоціюється з якимись надзвичайними подіями. Мовляв, не читати ж диктору, объявлявшему про початок війни або салюте на честь Дня Перемоги, зведення про підсумки збиральної…
У 1978-1983 рр. Левітан читав текст у телепередачі «Хвилина мовчання», брав участь в озвучуванні фільмів «Велика Вітчизняна», «Звільнення», «Солдати свободи», «Вічний поклик» та багатьох інших. Понад 200 записів текстів зроблені Юрієм Левітаном для історичних і військових меморіалів в Ульяновську, Волгограді, Бресті, Курсі, Севастополі…
Юрій Борисович став першим диктором в історії країни, який отримав звання народного артиста. Він був знаменитий на всю країну, але в обличчя Левітана знали одиниці – тільки близькі колеги, друзі та рідні. Юрій Борисович мав легендарним голосом, який ніяк не співвідносився з його зовнішністю. Це давало йому право на приватне життя без втручань з боку випадкових перехожих і шанувальників.
Левітан залишався головним диктором країни протягом всієї кар’єри, тому всі важливі дати і приводи, пов’язані з Вітчизняною Війною, не проходили без його участі. Левітан твердо вирішив їхати, але ніхто не очікував, що нестерпна спека і сонце призведуть до настання серцевого нападу. Причина смерті виявилася прозаїчна, вік і серцева недостатність на фоні високої температури повітря призвели до настільки трагічним результатом.
Юрій Борисович Левітан помер 4 серпня 1983 року, на 69-му році життя від серцевого нападу в Бессоновке Бєлгородської області під час зустрічі з ветеранами Курської битви. Похований в Москві на Новодівочому кладовищі (ділянка 10).
Єдина дружина Левітана – Раїса (1938-1949) пішла від нього до офіцера військової академії. Юрій Борисович жив у Москві в одній квартирі разом з донькою Наталкою і тещею. Дочка Наталя Сударикова – була вбита в 2006 році власним сином Борисом у своїй московській квартирі. У нього була діагностована шизофренія, був визнаний неосудним, і направлений на примусове лікування. Після 6 років лікування вийшов на свободу. 19 квітня 2013 року тіло Бориса було знайдено в Срібному Бору. У Ю. Левітана залишився єдиний правнук — Артур Судариков (Левітан), програміст, дизайнер, телеведучий.
Юрій Левітан з дочкою Наталією
Юрій Левітан з онуком Борисом
Яків Хелемський
«Голос» (посвята Ю. Левитану)
Скромний диктор, мікрофонний читець,
Осяяний огненною датою,
Часу військового глашатай
Відразу став володарем сердець.
Штатська з вигляду, короткозорий.
У студію увійде він, збереться.
Взявши листки, перетвориться раптом.
І в ефірі — голос полководця!
Як він зведення гіркі читав!
Як читав переможні накази —
Крупно отчеканивая фрази!
Немов, наносячи їх на метал.
Грозний оксамит голосу,
Тембром то сумним, то щасливим
Доносивший біль і урочистість,
Був знайомий солдатам і комдивам.
Підключивши Камчатку і Урал,
До памірський крутизни возвысясь,
Насторожував і підбадьорював,
Випробувань усний літописець.
І, коли сьогоднішній ефір
Стару відтворює запис,
Як і раніше, потрясає світ
Часу нестершаяся запис!
Голос читця незабутого
Воскресає радуючи, хвилюючи.
Немов, чуєш пісню фронтову
Чи строфи книги про бійця.
Знову здалеку доносяться
Молодості лункі удари…
Зі щоки сльозу нишком
Нагадують колишні солдати.
Нагороди та звання Ю. Б. Левітана:
1959 — Заслужений артист УРСР, 1973 — Народний артист РРФСР, 1980 — Народний артист СРСР, 1974 — Орден Жовтневої Революції, 1944 — Орден Трудового Червоного Прапора, 1964 — Орден «Знак Пошани», 1970 — Медаль «За доблесну працю. В ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна», Медаль «За оборону Москви», Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр..», Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр..», Медаль «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр..», Медаль «Тридцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр..», Медаль «В пам’ять 800-річчя Москви», Медаль «Ветеран праці», Медаль «50 років Збройних Сил СРСР», Медаль «60 років Збройних Сил СРСР».
Член ВКП(б) з 1941 року..
https://24smi.org/celebrity/4115-iurii-levitan.html
