І того, і іншого, і можна навіть з хлібом

0
544

Одного разу в моєму житті стався колапс — коли мені було 8 років, мама-домогосподарка вирішила піти від папи, прихопивши мене, і в нашому з нею новому будинку як різко стало чого їсти. Іноді — зовсім. Ось так, у мирний час я хапнула реального голоду, перебуваючи в заручниках у зніженої интеллигентки з завихреннями.

З невеликими просветлениями цей період тривав п’ять років, поки тато нарешті не зміг мене забрати до себе. У тата їжа завжди була, напевно тому, що він працював. Мама, привіт, спасибі за все.

Я швиденько забула ці сумні колізії і поринула в нормальну щасливу юність — випускний, студентство, заміжжя. І ось тут раптом виявилося — мого чоловіка дратує, коли я ходжу навколо нього з питаннями, поїв він, коли готую на легіон в сім’ї з двох осіб, запасаю все, що можна… І те, що мені просто так спокійніше — йому не зрозуміти ніколи. Я стала аналізувати свою харчову поведінку і знайшла різні дивацтва: я не здатна була пригостити чужого (не родича) нічим. Ні цукеркою, ні печивом. Нежадібних людина, грошей подарую запросто, ночувати пущу. Але поділитися смакотою мені було архіскладно. І було ще багато всього дивного-престранного.

Я подумала-подумала і пішла до психолога.

А психолог пояснив мені, що в людському організмі, одного разу столкнувшемся з цим голодом, пробуджуються такі давні і потужні механізми самозбереження, які вимкнути можна тільки втручанням фахівця, і то не до кінця. Накопичувати, зберігати, охороняти і годувати, годувати, годувати своїх, не даючи чужим ні крихти — ось, що інстинкт велить тим, кому коли-небудь по-справжньому не вистачало їжі. Пам’ять тіла, не попреш проти.

Наприклад, у голодуючого у війну і після неї покоління народилася, розумієте, культура харчового поведінки, дуже своєрідна. Так історично склалося — «віджилий своє монстр» багато років тому був голодної дівчинкою, яку не можна було відвести до психолога, тому що, знаєте, не було їх, психологів. Так і вийшла з голодної дівчинки «забита бабуля», яка вас, про жах, годувала.

Тепер я відстала від чоловіка, не перекармливаю дочку (яка здається мені страшно худий, незалежно від її ваги) і в цілому стежу за собою.

А так ось ганьбити людей, усвідомлюючи, що явище повсюдне, і навіть не намагаючись прикинути, що до чого — це, знаєте, не просто задовбали, це — вам би так.