Лотерея «5 з 17»

0
1

Кожен рік повертаюся додому взимку і дуже хочу побачитися з усіма друзями. Але у всіх робота, діти, сім’я — легше зібратися в одному флаконі. І ось починається кошмар збору однокласниць.

Епрст, нас всього нічого — сімнадцять дівчат. Але які пісні! У соцмережах заздалегідь повідомляю всіх: мовляв, енної кількості зустріч. Спочатку ахи і чмоки, так-так-так, люблю, сумую, звичайно ж, треба зустрітися, — а ближче до справи починається цирк.

— Ні, там не хочу, в центрі дорого, ось є чудове місце на 47-му кілометрі по Каширці.

— Та я за одним столом з Оленкою не сяду! Ти що, не знаєш, що вона лесбіянка?!

— Ой, ні-ні, в суботу ввечері не можу, немає… І в неділю тільки вранці, до дванадцяти. А що, інші не в змозі перенести? Я ж так-так-так вас хочу бачити!

— А там пісне меню є? Ні?! Не-е-е…

І ось він, довгоочікуваний день! Від сили п’ять чоловік прийдуть заради зустрічі; решта п’ять — на виставку досягнень.

— Ой, а Світла Попкина? Ой, а що вона не прийшла, ми б поржали над нею!

Ні, сонце моє, іржали над твоїми новими губами на пів-обличчя, а Світла на вахті в дитбудинку.

— А чому Ані Б. ні? Їй, напевно, похвалитися нічим, вона ж досі одна, так?

Так, тільки вона за ці 15 років зі школи замість аби якогось чоловіка-дегенерата отримала два вищих і зараз готує кандидатську. Їй вистачає її коханого Рембрандта.

І так до нескінченності. Останні два роки я просто дзвоню своїм подругам, і ми сидимо вшістьох нишком, економлячи нерви. А решта квочки задовбали.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here