Це ранок нічим не відрізнявся від інших. Я встала рано, посадила дитину в машину і ми попрямували в дитячий садок в центр міста. Дорога зазвичай займає близько години, потрібно повністю проїхати Московський проспект. Ми недавно прилетіли з В’єтнаму, тому перебудовувати режим було дуже важко. Підйоми в 6:30 ранку давалися важко. Так от, я продовжу, сівши в машину ми виїхали в потрібному напрямку. За моєю спиною встав автобус і посигналив мені своїм гучним гудком. Я не розуміла, що йому потрібно, моя Micra не порушувала ніяких правил. На наступному світлофорі, він знову мені посигналив два рази. Нагадаю, гудок у нього дуже різкий, аж пересмикнуло. Я почала дуже сильно нервувати і дитині теж це не подобалося. І ось знову світлофор, до моєї машині дуже швидко біжить молодий чоловік у чорному. Він підбіг дуже близько пасажирської двері. Мені здалося, що він зараз відкриє її і заліз всередину. Підбігаючи він тягнув руку вперед. Я дуже сильно злякалася цього несподіваного моменту. «Хто це?? Що йому треба??» Але мої двері він не торкнув. Він доторкнувся до бічного дзеркала з боку пасажира і розклав його. Це був водій того самого автобуса. Він сильно поспішав щоб не створити пробку, адже час червоного світла світлофора всього 45 секунд. Я помахала йому на знак подяки. Було так приємно, що чоловік не полінувався вилізти зі свого транспортного засобу. Сівши в машину, я зовсім забула про складене дзеркало і згадала б про нього в момент перебудувати наприклад. А робити такий маневр без дзеркала небезпечно. «Спасибі тобі, добрий водій автобуса, така турбота на дорогах дуже приємна!»
