Операція, про яку піде мова в цій статті, у російській історіографії вивчена слабо. Цьому є об’єктивні причини зрозумілі – початок Великої Вітчизняної війни було насичене драматичними, яскравими сторінками. Тому Іранська операція — спільна британо-радянська операція Другої світової війни по захопленню території Іранського держави під кодовою назвою «Операція „Згода“» (англ. Operation Countenance), яка йшла з 25 серпня по 17 вересня 1941 року, залишилась серед «білих плям» цієї війни. Але ми повинні знати і цю сторінку вітчизняного військового мистецтва. Особливо це важливо знати в світлі того, що деякі публіцисти, начебто Юлії Латиніної, намагаються створити міф про спробу приєднання Москвою азербайджанської частині Ірану до Азербайджанської РСР, ведення загарбницької війни Радянським Союзом з метою окупації Ірану. І це у важкий час відступу Червоної армії під ударами вермахту, коли армії, задіяні Закавказьким фронтом, були вкрай необхідні в Європейській частині Росії.
Передісторія
Головними передумовами, які викликали операцію, стали питання глобальної геополітики та посилення безпеки:
— захист нафтових родовищ Союзу (Баку) і Англії (Південний Іран і прикордонні райони Ірану з Іраком);
— захист транспортного коридору союзників, оскільки значна частка поставок по ленд-лізу згодом йшла по шляху Тебріз – Астара (Іран) – Астара (Азербайджан) – Баку і далі;
— небезпека затвердження сил Третього рейху в Ірані на тлі появи та підйому «іранського (перської)» націонал-соціалізму.
Треба відзначити, що крім факторів «чорного золота» і комунікацій стратегічного значення, хоча вони і були головними для реакції Москви і Лондона на відмову шаха Рези Пехлеві розмістити на території Ірану радянські й англійські війська, були і інші вузли протиріч, начебто курдського і азербайджанського питань. Так, аж до початку 20 століття Персією правили не іранські (перська) династії, а азербайджанські Сефевідів (з 1502 по 1722 рр..), тюркські Каджар (з 1795 по 1925 рік). Тюрки довгі століття становили еліту Персії, так, вже починаючи з XIII століття, кузнею правлячих династій правителів, військової, дворянської та наукової еліти були азербайджанські міста Тебріз, Ардебіль, Хамадан, Казвін.
На початку 20 сторіччя разом з іншими областями життя тюркський елемент відігравав головну роль і в політичному житті країни – практично всі політичні партії Ірану були представлені або керували вихідцями з провінцій Південного Азербайджану. Політична діяльність, економічна активність азербайджанців, вірмен, курдів (азербайджанці і вірмени часто були більшістю або половиною населення великих міст) багато в чому визначали життя Персії-Ірану. У результаті можна сказати, що «титульна нація» відчувала себе ущемленою.
В 1925 році в результаті палацового перевороту до влади в Персії прийшов Реза Пехлеві і заснував нову, «корінну», династію Пехлеві. Саме тоді Персія була оголошена Іраном («країною аріїв»), і форсованими темпами почала рухатися по шляху європеїзації, «парфянства» (парфяни були персоязычным народом, який створив Парфянскую державу — в період з близько 250 року до н. е до 220 року роки н. е..) і арійської імперськості. До приходу націонал-соціалістів до влади в Німеччині прикладом для іранської еліти був італійський вождь Беніто Муссоліні. Але приклад Німеччини став для Ірану ближче – ідея «чистоти аріїв» припала молодіжним організаціям і офіцерства за смаком.
Таким чином, незважаючи на сильні позиції британського капіталу, який грав ключову роль в іранській економіці, геополітичний ухил у бік Третього рейху ставав все сильніше. Крім того, Берлін з 1933 року переводить відносини з Іраном на новий якісний рівень. Рейх починає брати активну участь у розвитку економіки, інфраструктури Ірану, реформу збройних сил монархії. У Третьому рейху проходить навчання іранська молодь, військові, яких геббельсівська пропаганда називала «синами Заратустри». Німецькі ідеологи оголосили персів «чистокровними арійцями», і вони спеціальним указом були звільнені від дії Нюрнберзьких расових законів. У грудні 1937 року в Ірані був пишно прийнятий керівник гітлерюгенду Бальдур фон Ширах. Для почесного гостя в присутності іранського міністра освіти на стадіонах Амджадие і Джалалио були влаштовані урочисті заходи за участю іранських бойскаутів, студентів і школярів. Молодь Ірану навіть пройшла військовим маршем з нацистським вітанням. Потім фон Ширах відвідав місцевість Манзарие, де німцеві показали збори іранських бойскаутів. А напередодні закінчення візиту керівник «Гітлерюгенду» був прийнятий шахіншаха Ірану Реза Пехлеві.
Іранські молодіжні організації створювалися в країні за німецьким зразком. У 1939 році бойскаутские загони стали обов’язковими організаціями в школах Ірану, а верховним їх «вождем» став наслідний принц Мухаммед Реза Пехлеві. До початку Другої світової війни організації бойскаутів були перетворені в воєнізовані групи іранської молоді, взірцем для яких була гітлерівська Німеччина. Німці прекрасно розуміли всю важливість системи освіти для майбутнього країни, тому Рейх прийняв найактивнішу участь у відкритті нових іранських навчальних закладів. Ще Другий рейх до Першої світової війни відкрив в Тегерані німецький коледж, а в Урмії і Хое заснували місіонерські школи. В середині 1930-х років іранська система освіти перейшла під повний контроль німецьких педагогів та інструкторів, які прибули в країну на запрошення уряду. Німці стали керувати кафедрами у більшості навчальних закладів Ірану, управляли освітнім процесом у сільськогосподарському та ветеринарному інститутах. В іранських школах програми були засновані на німецьких зразках. Велика увага приділялася вивченню німецької мови – йому було присвячено 5-6 годин на тиждень. Дітям вселяли ідеї «вищості арійської раси», «вічної дружби» Ірану та Німеччини.
З ініціативи іранського уряду в другій половині 1930-х років була заснована «Організація орієнтації громадської думки». До неї увійшли представники іранського Міністерства освіти і Тегеранського університету, громадські та культурні діячі країни, керівники бойскаутських організацій. Ця організація встановила тісні зв’язки з німецькими пропагандистами. Для учнів, студентів, службовців проводили обов’язкові лекції, де пропагували позитивний образ Третього рейху. У цій діяльності брали участь і іранські ЗМІ.
У Німеччині приймали студентів з Ірану, так, майже всі іранські лікарі отримали німецьке освіта. Багато студентів, які отримали німецьке освіту, після повернення на батьківщину стали німецькими агентами впливу. Німеччина були і основним постачальником медичного обладнання в країну.
У результаті до початку Другої світової війни Третій рейх завоював міцні позиції в Ірані, і фактично країна перетворювалася на німецьку базу в регіоні Близького і Середнього Сходу.
До 1941 році ситуація з Іраном і його «арійським ухилом» для Москви і Лондона склалася наступним чином: з’явилася реальна загроза, що побудована на англійські капітали нафтова і транспортна інфраструктура Ірану буде використана Третім рейхом проти СРСР і Британії. Так, лише один нафтопереробний завод в Абадані в 1940 році переробляв 8 млн. тонн нафти. А авіаційний бензин у всьому регіоні виробляли тільки в Баку і Абадані. Крім того, якби німецькі збройні сили прорвалися з Північної Африки в Палестину, Сирію або в 1942 році вийшли на рубіж Баку – Дербент – Астрахань, вступ Туреччини та Ірану у війну на боці Німеччини було б питанням вирішеним. Цікаво, що німці розробили навіть альтернативний план, на той випадок якщо б Реза Пехлеві став пручатися, Берлін був готовий створити «Великий Азербайджан», об’єднавши Північний і Південний Азербайджан.
Підготовка операції
Після того, як 22 червня 1941 року Третій рейх напав на Радянський Союз, Москва і Лондон стали союзниками. Починаються переговори на тему спільних дій в Ірані, щоб запобігти вторгнення німців в цю країну. Їх вів британський посол Криппс на зустрічах з Молотовим і Сталіним. 8 липня 1941 року була видана Директива НКВС СРСР і НКДБ СРСР № 250/14190 «ПРО заходи щодо запобігання перекидання з території Ірану агентури німецької розвідки», вона де-факто була сигналом до підготовки до Іранської операції. Планування операції по захопленню іранської території було доручено Федору Толбухіну, який в цей час був начальником штабу Закавказького військового округу (ЗакВО).
Для операції було виділено три армії. 44-я під командуванням А. Хадеева (дві гірськострілецькі дивізії, дві горнокавалерийские дивізії, танковий полк) і 47-я під командуванням Ст. Новікова (дві гірськострілкових дивізії, одна стрілецька дивізія, дві кавдивізії, дві танкові дивізії і ряд інших сполук) зі складу ЗакВО. Їх посилили 53-ї загальновійськової армії під командуванням С. Трофименко, вона була сформована в Середньоазіатському військовому окрузі (САВО) у липні 1941 року. У складі 53-ї армії був стрілецький корпус, кавкорпус і дві гірськострілецькі дивізії. Крім того, участь в операції прийняла і Каспійська військова флотилія (командувач — контр-адмірал Ф. С. Сідлярів). В цей же час 45-я-46-я армії прикривали кордон з Туреччиною. ЗакВО на початку війни був перетворений в Закавказький фронт під командуванням генерал-лейтенанта Дмитра Козлова.
Британці сформували армійську групу в Іраку під командуванням генерал-лейтенанта сера Едварда Кюинэна. В районі Басри сконцентрували дві піхотні дивізії, і три бригади (піхотна, танкова і кавалерійська), частина військ готувалася до удару на північному напрямку – в області Кіркука, Ханагина. Крім того, в операції взяли участь британські ВМС, які зайняли іранські порти в районі Перської затоки.
Іран міг протиставити цій потужності всього 9 дивізій. До того ж іранські війська були набагато слабкіше радянських і британських сполук в плані технічної озброєності, бойової підготовки.
Одночасно з військовою підготовкою йшла і дипломатична. 16 серпня 1941 року Москва передала ноту і зажадала від іранського уряду негайно вислати всіх німецьких підданих з території Ірану. Було висунуто вимогу розмістити в Ірані британсько-радянські сили. Тегеран відмовився.
19 серпня уряд Ірану скасував відпустки військовослужбовців, була оголошена додаткова мобілізацію 30 тис. резервістів, чисельність армії доведена до 200 тис. чоловік.
21 серпня 1941 року Ставка Верховного Головнокомандування СРСР повідомляє британській стороні про готовність почати Іранську операцію 25 серпня. 23 серпня 1941 року Іран заявив про початок висилки підданих Рейху зі своєї території. 25 серпня 1941 року Москва направила Тегерану останню ноту, в якій сказано, що враховуючи пункти 5 і 6 чинного на той момент Договору між Радянською Росією та Іраном від 1921 року (в них передбачалося введення радянських військ у разі виникнення загрози південним кордонів Радянської Росії), СРСР в цілях самозахисту» має право ввести війська в Іран. В цей же день почалося введення військ. Іранський шах попросив допомоги у США, але Рузвельт відмовив, запевнивши шаха у відсутності в СРСР і Британії територіальних претензій до Ірану.
Операція
Вранці 25 серпня 1941 року канонерський човен британських Військово-морських сил «Шорхэм» атакувала порт Абадан. Іранських корабель берегової охорони «Пеленг» («Тигр») був практично відразу втоплений, а інші дрібні патрульні судна відійшли з ушкодженнями вглиб гавані або капітулювали.
Два британських батальйону зі складу 8-ї індійської піхотної дивізії під прикриттям авіації форсували Шатт-ель-Араб (річка в Іраку та Ірані, що утворюється при злитті Тигру і Євфрату). Не зустрівши опору, вони зайняли нафтопереробний завод і ключові вузли комунікацій. У южноиранском порту Бэндер-Шапуре транспорт британських ВМС «Канимбла» висадив десант для контролю за нафтовим терміналом та інфраструктурою портового міста. В цей же час розпочинається рух британських індійських частин в Белуджистані.
Британські війська вели наступ у напрямку від узбережжя на північ-захід від Басри. Вони до кінця 25 серпня зайняли Гасри Шейх і Хуррамшехр. В цей час війська Ірану відкочувалися на північ і схід, майже не чинячи опору. У повітрі повністю панували британські і радянські ВПС, шахська авіація — 4 авіаполку, були знищені в перші дні операції. Радянські ВПС в основному були зайняті розвідкою і пропагандою (розкидали листівки).
Британці атакували і на півночі району Кіркука. 8 британських батальйонів під керівництвом генерал-майора Вільяма Сліма швидко йшли вздовж дороги Ханагин – Керманшах, вже до кінця дня 27 серпня англійці зломили опір противника біля перевалу Пайтак і зайняли нафтові родовища Нафти-Шах. Залишки обороняющих це напрямок іранських військ втекли в Керманшах.
На кордоні з Радянським Союзом головний удар завдала 47-а армія під командуванням генерала Ст. Новікова. Радянські війська наступали по напрямку Джульфа— Хой, Джульфа — Тебріз, обходячи Даридизское ущелину і Астара — Ардебіль, збираючись взяти під контроль Тебризскую гілку Трансиранской залізниці, а також область між Нахічеванню і Хоем. Це була добре підготовлена армія, особовий склад був адаптований до місцевих умов і займався бойовою підготовкою на аналогічному рельєфі місцевості. Армію підтримувала Каспійська флотилія, оскільки частина військ рухалася вздовж моря.
Вже через 5 годин частині 76-ї гірськострілецької дивізії увійшли в Тебріз. За ними пішли підрозділи 6-ї танкової дивізії, наступаючи на фронті до 10 км через річку Аракс, що в районі Карачуг – Кизил – Банк. Форсувати річку танковим частинам допомогли бійці 6-го понтонно-мостового батальйону. Танки дивізії, перейшовши кордон, рухалися в двох напрямках – до кордону з Туреччиною і до Тебрізу. Кавчасти форсували річку по заздалегідь розвіданими бродами. Крім того, в тил закинули десанти для захоплення мостів, перевалів та інших важливих об’єктів.
В цей же час частини 44-ї армії А. Хадеева йшли в напрямку Херов— Кабах— Ахмед-абад — Дорті-Евляр — Тарх — Миане. Головною перешкодою на їх шляху був Аджа-Мирської перевал на Талиській хребті.
До кінця 27 серпня 1941 року з’єднання Закавказького фронту повністю виконали всі поставлені завдання. Радянські війська вийшли на лінію Хой — Тебріз – Ардебіль. Іранці почали поголовно здаватися в полон.
27 серпня до операції підключилася 53-я армія генерал-майора Ц. Р. Трофименко. Вона почала рух з Середньоазіатського напряму. 53-я армія наступала трьома угрупованнями. На західному напрямку наступав 58-й стрілецький корпус генерала М. Ф. Григоровича, в центрі рухалися частини 8-ї гірсько-стрілецької дивізії полковника А. А. Лучинського, а за східне відповідав 4-й кавкорпус генерала Т. Т. Шапкіна. Протистоять 53-ї армії дві іранські дивізії відступали практично без бою, займаючи лінію оборони у високогірних областях на північний схід від столиці Ірану.
28 серпня 1941 року частини британської 10-ої індійської дивізії зайняли Ахваз. З цього моменту завдання англійців можна вважати вирішеними. На північному напрямку генерал-майор Слім збирався 29 серпня брати Керманшах штурмом, але командир гарнізону здав їх без опору. Залишилися боєздатними іранські війська були стягнуті до столиці, яку планували боронити до кінця. В цей час британські війська двома колонами з Ахваза і Керманшаха йшли на Тегеран, а передові частини Червоної Армії вийшли на рубежі Мехабад – Казвін і Сарі – Дамган – Сабзевар, взяли Мешхед. Після цього сенсу чинити опору не було.
Підсумки
— Під тиском англійських посланців, а також іранської опозиції, вже 29 серпня шах Реза Пехлеві оголошує про відставку уряду Алі Мансура. Було створено новий уряд Ірану на чолі з Алі Фуруки, в цей же день було укладено перемир’я з Британією, а 30 серпня з Радянським Союзом. 8 вересня була підписана угода, яка визначала зони окупації між двома великими державами. Іранський уряд зобов’язався вислати з країни всіх громадян Німеччини та інших країн союзників Берліна, дотримуватися суворого нейтралітету і не перешкоджати військового транзиту країн Антигітлерівської коаліції.
12 вересня 1941 року англійський посол в Союзі Криппс ініціює обговорення між Лондоном і Москвою кандидатури нового глави Ірану. Вибір припав на сина шаха Рези Пехлеві — Мохаммеда Резу Пехлеві. Ця фігура влаштувала всіх. 15 вересня союзники ввели війська в Тегеран, а 16 вересня шах Реза був змушений підписати зречення на користь сина.
— Військова операція в основному полягала у швидкому занятті стратегічних пунктів, об’єктів. Це підтверджує рівень втрат: 64 убитих і поранених британців, близько 50 загиблих і 1 тис. поранених, хворих радянських бійців, близько 1 тис. убитих іранців.
— СРСР подумував про розвиток свого успіху на іранському напрямі – в радянській зоні окупації було створено два державних утворення — Мехабадська Республіка (курдська) і Південний Азербайджан. Радянські війська стояли в Ірані до травня 1946 року для парирування можливого удару з боку Туреччини.
Танки Т-26 і бронеавтомобілі БА-10 в Ірані. Вересень 1941 року.
До питання про «окупації» Радянським Союзом Ірану
По-перше, Москва мала юридичне право так вчинити – був договір з Персією від 1921 року. До того ж загарбницької війни, по суті, не було, вирішувалися питання геополітики, захисту стратегічних зон, комунікацій. Після війни війська були виведені, Іран став де-факто незалежний, а в реальності англо-американською маріонеткою до 1979 року. У Москви не було плану «радянізувати» Іран і приєднати його до СРСР.
По-друге, введення військ був узгоджений з Британією і здійснювався спільно з її збройними силами. Про «загарбницької» війні з боку британців не говорять, поливають брудом тільки сталінський СРСР.
По-третє, Сталін був людиною, який володів рідкісним розумом, саме тому СРСР був змушений тримати кілька армій в Ірані і на кордоні з Туреччиною. Була загроза, що за Союзу завдасть удар англо-французька угруповання в союзі з Туреччиною або Туреччина в союзі з Третім рейхом. Ця загроза існувала вже з часу радянсько-фінської війни, коли Париж і Лондон розробляли плани нападу на СРСР. В тому числі і удару по Баку.
Самсонов Олександр
