Ормузьку фронт з каспійським тилом

0
223


Охочих повоювати з Іраном на словах набагато більше, ніж насправді
Зіткнення геополітичних амбіцій Ірану з амбіціями сусідів по регіону і деяких країн, дуже далеких від Близького і Середнього Сходу, призвело до того, що для Тегерана існує ймовірність опинитися у стані війни майже по всьому периметру своїх кордонів.
ВС Ісламської Республіки («В музеї союзника») надзвичайно еклектичні і архаїчні, проте вони дуже великі і можуть створити великі проблеми всім своїм потенційним супротивникам окремо. Ні Ізраїль, ні аравійські монархії, ні Туреччина, ні навіть США не можуть розраховувати у війні проти Ірану на тріумф, що дозволяє усунути ворогів і вирішити іранську проблему якщо не назавжди, то на найближчу перспективу. Однак якщо всі противники вдарять одночасно, то ситуація, зрозуміло, зміниться радикально. Об’єднання США, Ізраїлю, Туреччини, Єгипту, Йорданії, Саудівської Аравії, ОАЕ створить такий військовий потенціал, проти якого зможе вистояти лише дуже велика ядерна держава, але ніяк не Іран. Щоправда, на шляху до такого об’єднання виникає цілий ряд обставин як політичного, так і військового характеру.
Фактичний союз між Ізраїлем і аравійськими монархіями (причому саме проти Ірану) давно є секретом Полішинеля. Тим не менше, одна справа – дипломатичні контакти, які офіційно не афішуються (хоча всі про них знають), інша – спільна війна ваххабітів і сіоністів проти ісламської країни. У багатьох арабських країнах населення сприйме таку ситуацію, м’яко кажучи, без ентузіазму. І в яких випадках це може призвести до дуже серйозних внутрішніх потрясінь.
«Неприємності посиляться організованими Тегераном повстаннями шиїтів в Бахрейні, Саудівській Аравії, Лівані»
Крім того, майже всі потенційні супротивники Ірану готові воювати з ним в повітрі (придушення іранської ППО, включаючи навіть З-300П, всього лише питання кількості запущених по її об’єктам американських КРВБ і КРМБ), але хто буде це робити на землі? Ніхто не може гарантувати, що Іран дозволить покірно й безкарно бити себе з повітря, як Ірак в 1991-му і Югославія 1999-м. Ніщо не заважає йому почати наземний наступ через той же Ірак на монархії, а також на Туреччину. Буде потужна угруповання сухопутних військ США розгорнуто в Іраку, який підставиться під цей удар заради порятунку монархій (нинішній американський контингент для вирішення цієї задачі абсолютно недостатній)? Чи воювати за монархії відправлять єгипетську армію? Без помітних втрат не обійдеться навіть у випадку тотального панування коаліції в повітрі. Навіщо це єгиптянам і тим більше американцям? Якщо ж іранські війська зустрінуться в наземному бою з арміями монархій, то останнім навіть панування в повітрі може не допомогти. Крім того, це повністю дестабілізує Ірак і остаточно поховає результати американської кампанії 2003 року. («Бумеранг демократії»). Нарешті, фактичним заручником Ірану залишається американський контингент в Афганістані.
І вже тим більше ніщо не завадить персам наносити ракетні удари «по всіх азимутах», в тому числі по нафтових об’єктах монархій (знищити всі іранські БР і їх ПУ в ході першого удару нереально з-за їх значної кількості і територіального розкиду). Як показує практика, ЗРС «Петріот» далеко не завжди рятують навіть від одиночних ракетних ударів і вже точно не врятують від масованих ударів. Навіть якщо всі іранські ракети в звичайному спорядженні, економічні, військові та політичні наслідки їх ударів по сусіднім країнам виявляться для тих вкрай болючі. Неприємності посиляться організованими Тегераном повстаннями шиїтів в Бахрейні, Саудівській Аравії і, можливо, в Лівані, а також, не виключено, курдів в Іраку і Туреччини. Слід очікувати перекриття Ормузської протоки. Таким чином, Іран не може перемогти на полі бою, але цілком здатний досягти внутрішньої дестабілізації своїх супротивників і завдати їм такої шкоди, який зробить їх перемогу воістину пірровою. У першу чергу це відноситься до аравійським монархіям.
Треба мати на увазі і той факт, що нинішня американська угруповання на Близькому Сході і тим більше в Афганістані абсолютно недостатня для війни проти Ірану і вимагає дуже істотного нарощування у всіх компонентах (тут вже точно не обійтися єдиним авіаносних з’єднанням, його відправка в Перську затоку не більш ніж «взяття на понт»). Таке нарощування, якщо воно почнеться, буде означати підготовку до війни. Іран навряд чи повторить помилку Саддама Хусейна, який півроку філософськи спостерігав за розгортанням призначеної для його розгрому коаліційної угруповання.
Нарешті, крім шиїтів і, менш імовірно, курдів, у Тегерана можуть знайтися інші союзники. Наприклад, Дамаск. НД Сирії навіть після громадянської війни являють собою досить серйозну силу. Крім того, вступивши у війну на стороні Ірану, Сирія створює додаткові географічні фронти для всіх його супротивників, ставлячи перед ними набагато більш складні завдання і вимагаючи залучення додаткових військових і економічних ресурсів.
Росія відкрито воювати за Іран не стане, якщо тільки хтось із його супротивників не завдасть прямого удару по російським військам в Сирії. Але зовсім не виключено, що Москва почне допомагати Тегерану поставками озброєнь (особливо в тому випадку, якщо агресія проти Ірану не буде нічим спровокована). Причому для цього існують морські та повітряні комунікації через Каспійське море, невразливі для противника. Якщо такі поставки підуть справді, це допоможе Ірану уникнути швидкого розгрому і перевести війну у затяжну стадію, що абсолютно неприйнятно для агресорів.
Відповідно, незважаючи на гостре бажання усунути іранський фактор з близькосхідної політики, його численні супротивники постараються уникнути військового варіанту досягнення своїх цілей і будуть підривати Іран зсередини економічними, політичними, інформаційними методами. Успіх такої стратегії, аж ніяк не виключений, але і не гарантований. Тому військовий варіант постійно буде залишатися запасним. І в якийсь момент може стати основним.
Олександр Храмчихін,
заступник директора Інституту політичного і військового аналізу