«Тридцять сьомий настає», «ГУЛАГ відроджується», «Путін – це Сталін – 2.0», «масові репресії – скоро!» — ці тези кочують в інтелігентському середовищі як мінімум років десять. Кожна нова ініціатива влади щодо контролю за інтернет-простором, кожен розігнаний мітинг, кожна нова справа за політичною статтею незмінно вкладається в цей похмурий прогноз.
Будь-який росіянин, зараховує себе до так званого ліберального табору, за такими випадками поспішати повчально нагадати: «Ну ось, дочекалися – то ще буде!». Найсильніше затьмарює картину, звичайно ж, «неправильний народ», нібито в більшості своїй з побожним трепетом ставиться до давно померлим тирану і мріє про його повернення. Мабуть, народне схиляння перед особистістю Сталіна – це саме те, що найбільше засмучує російського ліберала. Начебто, стільки років було витрачено на викриття сталінських репресій, але все пішло прахом. В людських головах Сталін начебто знайшов зовсім не те місце, яке уготовано душегубцу, і тепер борцям за свободу нічого іншого не залишається, як знову повторювати старі тези. Але оскільки політична ситуація, вважають вони, зовсім не сприяє відлиги, то багато з них вже морально приготувалися до нової «заморожуванні». Причому, приготувалися до цього так грунтовно, що будь-які заперечення на цей рахунок приймаються як пособництво путінському режиму. Мовляв, якщо ти не віриш в повернення тридцять сьомого року, значить ти або дурень, або негідник, потай симпатик «диктатурі» Путіна.
В даному випадку я зовсім не перебільшую, бо саме на такій ноті закінчуються всі діалоги з лібералами про суть нинішньої влади. Іноді мені починає здаватися, що задля наочного доказу своїх тез вони готові з радістю зустріти самі жахливі форми державного терору, якби таке сталося насправді. Я міг би поставитися спокійно до цим очікуванням, якщо б вони не перетворилися на ходячі істини, спотворюють сприйняття поточних політичних реалій. Чому, наприклад, Путіна асоціюють зі Сталіним, а не з Нероном або з Калігулою? Тому, що Сталін – це наш російський архетип? Так, я прекрасно усвідомлюю бажання ліберальної інтелігенції зайвий раз списати всі ексцеси нинішнього правління на так звану «російську ментальність». В кінцевому підсумку всю провину як раз і покладуть на «неправильний народ». Проте немає в цьому намагання затушувати свою власну соціально-історичну роль у процесі, призвів до настільки непривабливим практичних результатів?
Ти пам’ятаєш, як все починалося
Мабуть, тоді, на початку 2000 року, нікому з нас не приходило в голову пов’язувати «відродження сталінізму» (читай – більшовизму у його найпотворніших формах) з непоказним на вигляд федеральним чиновником, офіційно оголошеним «наступником» Єльцина. Червону загрозу тоді вбачали в тих, хто відкрито апелював до комуністичної ідеології і кидав виклик ринкових реформ. Анпілов, Зюганов, Макашов – ось основні персонажі, які протягом усіх 1990-х років уособлювали більшовицьку «реакцію» і кого прихильники реформ намагалися не допустити до влади будь – законними і незаконними – методами. Я не погрішу проти істини, якщо скажу, що в 1996 році навіть найбільш принципові апологети демократичних інститутів готові були піти на угоду з совістю і виправдати будь-які хитрощі, щоб провалити на президентських виборах кандидата від КПРФ.
Про молодих лівих радикалів і цілому легіоні «червоно-коричневих» і говорити нічого. Для респектабельної ліберальної тусовки це були справжні паростки агресивного «совка», з яким необхідно було покінчити самим рішучим чином – навіть поступаючись деякими нормами і принципами. Демократія – демократією, але якщо мова йшла про придушення «червоної нечисті», то в цьому випадку завжди знаходилися моральні виправдання. У людей, вдало вписалися в ринкові відносини, не виникало сильних моральних сумнівів з-за того, що російське правосуддя «злегка» кривило щодо особливо буйних «совків». І якщо комусь з них давали «десяточку» за екстремістську (за версією слідства) діяльність, то навіть самий в’їдливий прихильник демократичних принципів був в змозі знайти чимало переконливих аргументів на користь такого кроку з боку влади. Зрештою, можна було зовсім не вникати в деталі процесу, реагуючи на арешт або вирок «екстремісту» з філософським спокоєм.
Так, коли навесні 2001 року заарештували лідера НБП Едуарда Лимонова, відомий представник ліберального бомонду — публіцист Артемій Троїцький — висловив цей філософський підхід у карбованій фразі: «Кожен сам вибирає, де йому сидіти в тюрмі або в джакузі». Як ми пам’ятаємо, лимонівці регулярно докучали системним лібералам, влаштовуючи провокаційні акції на їх заходах. Самому Лімонову діяльність його підопічних довгий час сходила з рук. І коли він загримів за зовсім надуманим справі, сам факт його арешту був розцінений в інтелігентських ліберальних колах як справедлива розплата за екстремістські витівки. Лимонов був шанувальником кривавих тиранів. Клич активістів НБП: «Сталін, Берія, ГУЛАГ!» сильно різав слух і сприймався як спроба ідеологічного виправдання сталінської диктатури. З цих позицій сама фабула «зшитого» за нього справи сприймалася як річ другорядна. Головне, що «червона нечисть» нарешті напоролася на те, за що боролася. І якщо наслідок в чомусь і перегнуло палицю, то заради придушення комуністичної зарази такий підхід знаходив моральне виправдання.
Спеціально підкреслюю, що в ту пору чимала частина респектабельної ліберальної публіки вбачала «вірус» совєтизму і сталінізму де завгодно, але тільки не в коридорах чинної влади. Комуністична опозиція і ліві радикали – саме так осмысливался реальний джерело загрози червоного реваншу, але ніяк не «наступник» першого демократично обраного глави держави. Я навіть допускаю думку, що в очах поціновувачів стабільності новий президент виглядав таким собі російським Піночетом, здатним без зайвих церемоній і сюсюкання розправитися з ліваками. Законність методів у такому історично важливому моменті особливого значення як ніби не мала. Можливо, з мовчазної згоди вельми солідних людей Путін міг би спокійно «тиснути гадину». Тиснути без оглядки на громадську думку, анітрохи не ризикуючи при цьому заслужити репутацію душителя свободи і демократії.
Впевнений, так би воно і було…
Ситуація несподівано змінилася лише після того, як під роздачу потрапив… Михайло Ходорковський. З якоїсь сумної іронії, до нього російське правосуддя застосував той же набір прийомів, які до цього були успішно «обкатані» на радикалів. Респектабельні апологети ринкових реформ висловили здивування. Ніхто з них, мабуть, і не думав, що довгоочікуваний «Піночет» після придушення класово чужого елементу переключиться на представників нової еліти. Як говориться, «якою мірою міряєте, такою і вам відміряють». Сигнал виявився настільки тривожним, що побоювання стали виражати відкрито. Пам’ятаю, в одному номері журналу «Експерт» на обкладинці з’явився портрет Путіна з багатозначним написом: «Ми його втрачаємо!». Ні, про відродження ГУЛАГУ ніхто ще не говорив, однак ставало очевидним, що «щось пішло не так».
До чого цей екскурс в недавню історію? Все просто. Сьогодні російські опозиціонери з великою неохотою згадують, що распекаемый ними душитель свобод прийшов у владу не з радикальної секти яких-небудь «червоно-коричневих», а з цілком пристойною тусовки пітерських лібералів. Його моральну еволюцію з певних пір прийнято описувати в термінах психопатології. Мовляв, людина одержимий параноєю, живе у відриві від реальності, страждає від «комплексів» і все таке. Однак проблема не зводиться тільки лише до особистості Путіна. Є куди більш принципове питання: як так сталося, що плоди десятирічних ліберальних реформ з такою легкістю здали в утиль виключно через примхи новоявленого вождя? Якщо слідувати логіці лібералів, то причина зміни курсу криється в паталогічні нахили голови держави. Неправильний-де правитель навмисно зруйнував плоди демократичних завоювань і вирішив пограти в «Батька народів». А де ж, в такому разі, знамениті демократичні інститути, є страховкою проти тиранії?
Тут впору задуматися про те, чи тим шляхом йшли російські ринкові реформи. Може, щось було зроблено не так, а дечого важливого – не зроблено взагалі?
Місія нездійсненна?
Думаю, скоро це стане мемом: «Хорошому лібералові постійно заважає неправильний народ». Вже протягом двадцяти з гаком років ми чуємо численні міркування наших ліберальних інтелектуалів і публіцистів про те, що свідомість росіян обтяжена спадщиною трагічної історії і що наша нездатність вписатися в цивілізований західний світ випливає з нашої збиткової ментальності. Люди, що видають такі перли, що роблять упор на цій самій «ментальності» з таким виглядом, ніби до них вона ніякого відношення не має. Мало того, у хвилини одкровення ми чуємо від них прозорі натяки на свій розумовий перевагу перед багатомільйонною аудиторією простих «аборигенів».
Цей місіонерський пафос найкраще характеризує справжній психологічний настрій російських лібералів. Постійне козиряння тезою про «ментальності» — дуже вигідна позиція з точки зору виправдання власної нікчемності на політичному поприщі. У разі невдачі результат можна легко списати на «неправильний народ» (що ми і спостерігаємо на власні очі). Нам вже популярно пояснили, що ринкові реформи забуксували із-за відсутності «протестантського виховання». У тому ж дусі пояснять становлення путінського авторитаризму. Мовляв, в «нездоровому суспільстві» відтворення диктаторських практик управління – річ неминуча. Зовсім недавно Лев Гудков підтвердив цю «істину», буквально заявивши, що «путінський режим не принесений марсіанами, він виник з проблем нашого суспільства, нашої ментальності». Тобто авторитарні замашки президента вдало вписуються в загальний соціальний контекст, відповідаючи істинним очікуванням основної маси населення. За великим рахунком, і сам Путін не так вже й винен у своїй еволюції від ліберала до диктатора. Виходить, він просто став мимовільною жертвою недобрих політичних традицій.
Як ми розуміємо, шановний соціолог нічого нового тут не сказав. Виглядають такі твердження, звичайно ж, дуже науково. Однак багато вони пояснюють насправді? Чому в Північній Кореї «історична спадщина» призвело до комуністичної диктатури, а в Південній Кореї виникла нормальна ринкова система? Як було з ментальністю у випадку з корейцями? А яка ментальність втримала жителів Тайваню від тієї ж комуністичної диктатури? Або чому японці створили нормальне демократичне держава, незважаючи на те, що незадовго до цього обожнювали імператора?
Вважаю, що для успішних ринкових реформ необхідні, як мінімум, адекватні й відповідальні реформатори. Ця теза у вітчизняному ліберальному дискурсі глибокого аналізу не підлягає, оскільки репутація наших реформаторів тут визнається бездоганної за замовчуванням. В принципі, це є вихідний посил: нібито в Росії найбільш «просунуті» люди намагаються виправити «відстале» суспільство. Перехід на особистості ініціаторів реформ сприймається за аналогією з критикою християнських святителів, бо в обох випадках початкова задача спрямована на просвітництво і напоумлення занепалих «язичників». Російські ліберали, таким чином, несуть свій місійний хрест, осмислюючи свою діяльність у вказаному моральному ключі. Вони здійснюють не стільки про політику, скільки зміна «культурних кодів». Іноді ці речі проговорюються прямо. Але найчастіше місіонерський пафос виражається неявно, хоча досить чітко.
Іншими словами, наша ліберальна братія більшою мірою зосереджена на перевихованні «аборигенів», ніж на створення ефективної моделі суспільно-політичного устрою. В першу чергу їх хвилює стан умів своїх співвітчизників. «Боротьба за уми» — це головний вектор їх діяльності, та найбільше він як раз заявляє про себе в ситуації боротьби зі сталінізмом.
Давайте згадаємо, як виглядала ця боротьба протягом 1990-х, коли вже щосили йшли ринкові реформи. Хто займався цією справою? В основному – історики, філософи, публіцисти і журналісти. Сталінську епоху викривали на всі лади, в надії на те, що страхітливі цифри і факти назавжди дискредитують кривавого тирана і його поплічників, неминуче викличуть відраза до особистості «Батька народів». Іншими словами, сталінізм намагалися викорінити виключно ідеологічними засобами. Це є наочний приклад боротьби за уми людей, за перевиховання «аборигенів». І як раз в цьому найяскравіше проявилася місіонерська сутність російських лібералів.
У мене не було б до цього яких-небудь претензій, якби складу викривачів Сталіна обмежувався виключно творчою інтелігенцією, що не має в своїх руках ніяких інших важелів впливу на суспільно-політичну систему, крім запальних слів і промов. Але справа в тому, що з 1991 року представники ліберального табору мали у своїх руках реальні важелі влади. І коли вже була оголошена ринкова реформа, то у лібералів були можливості розправитися зі сталінським спадщиною не тільки у сфері «ментальності», але і цілком об’єктивно.
Старі міхи більшовизму
Давайте говорити відверто. Сформована Сталіним командно-адміністративна система з усіма її особливостями, з її характером прийняття рішень і делегування повноважень, з її ієрархією, рангами, принципами субординації, передачі ініціативи і навіть характером підбору управлінських кадрів – все це збереглося до наших днів у майже незайманому вигляді. Виборність головних керівників нічого не змінює по суті, оскільки вона абсолютно не зачіпає характеру відносин усередині самої системи. Коли я потрапив в новосибірську мерію, я був щиро здивований ступенем збереження совка в цій управлінській середовищі. Складалося враження, ніби ти на якійсь машині часу перенісся в радянські роки.
Ще раз повторю: совок в коридорах влади ніколи не вмирав і дає про себе знати по цю пору. Нам тепер намагаються пояснити цей факт все тієї ж посиланням на ментальність. Мовляв, звичні практики управління неминуче відтворюються протягом багатьох років. І інерція цього процесу, мовляв, буде тривати ще дуже довго. Теоретично, звичайно, все може бути і так. Але мене тут хвилює суто практичний момент: чому російські ліберали так і не замахнулися на серйозну адміністративну реформу по американському (як приклад) зразком? Чому не стали проводити люстрацію, чому не позбавилися від найбільш одіозних совкових установлень, практик і юридичних процедур? Де оновлення російських кодексів за зразком розвинених країн? Яка ментальність заважала таких змін?
Взяти хоча б нашу податково-бюджетну систему. Хіба не втілений у ній дух радянської централізованої системи з обов’язковим перерозподілом матеріальних благ по розсуду найвищого начальства? І, чесно кажучи, я не пригадую якихось активних дій з боку ліберальних реформаторів в бік демонтажу цього сталінського спадщини. Мало того, представники нашої «прогресивної громадськості» до цих пір роблять вигляд, ніби децентралізація податково-бюджетної системи не є для них пріоритетом. Їм навіть не особливо цікаво її обговорювати. Куди цікавіше розбирати тему ментальності, викривати злочини режиму і мусолити історичні факти. Причому, з таким виглядом, ніби саме на цьому ідеологічному фундаменті сама собою зросте зріла демократія. При цьому, як я вже сказав, створена при більшовиках система управління та прийняття рішень залишається без явних змін (крім «косметичного ремонту», не змінює нічого по суті).
Скористаюся такою метафорою. Уявімо, що сталінська система управління – це такий величезний трактор, створений для оранки великого поля. Можливо, ця машина працювала з низьким ККД, сильно диміла, голосно гуділа, але вона була створена для виконання конкретної функції і з поставленим завданням до пори до часу худо-бідно справлялася. Але прийшло нове покоління діячів, які вирішили замість оранки розсікати по асфальту. З трактора зняли гусінь, встановили колеса і назвали цю саморобку «гоночним автомобілем».
Ось цей дивний гібрид ми тепер називаємо «російською демократією». По асфальту ганяти він все одно не став, орати на ньому вже неможливо, зате димить він і гуде так само, як і раніше. Переведу цю метафору на зрозумілу мову. Створена товаришем Сталіним система управління була «заточена» під одну грандіозну мету – просування світової революції. Для цієї мети довелося отмобилизовать все населення – когось поставити до верстата, когось відправити у казарми, когось- до колгоспів, інших – загнати на великі будівництва або у шарашки. Ну а комусь треба було наглядати і контролювати. При цьому товариш Сталін особисто стежив за тим, щоб ніхто не розслаблявся. Іншими словами, його божевільна ініціатива служила певним ключем запалювання. Тобто хтось на самому-самому верху повинен був обов’язково «чиркнути іскрою» і натиснути на газ, щоб вся ця гігантська машина запрацювала.
В чому особливість нинішнього моменту? У тому, що вся конструкція машини залишилася колишньою, тільки нікому включити «запалювання». Немає імпульсу ініціативи, який в цій системі йде виключно зверху вниз. А без нього машина перетворюється в купу безглуздого бюрократичного мотлоху. І ось цю систему за роки реформ ніхто не перебудував так, щоб вона почала функціонувати як-то по-іншому. Кожен на своєму місці городить город в силу свого розуму і фантазії. Але при цьому всі роблять вигляд, ніби країна кудись рухається і якась мета існує. У реальності, підкреслюю, жодної мобілізаційної активності немає, але варта розставлений на колишніх місцях, хоча «вартувати» у нових умовах вже нічого. Відбувається тупа імітація активності, на що всім керівникам, за великим рахунком, наплювати.
Скажімо, глава регіону з нудьгуючим виглядом приймає липові звіти від своїх підлеглих, навіть не вникаючи в суть представленого. Чому? Та тому що з нього за це ніхто не питає. Він може сфабрикувати точно такий же звіт самому главі держави, і той вислухає його з точно таким же нудьгуючим виглядом. І все тому, що нинішній глава держави, яким би грізним він комусь не здавався, не визначає ніякого реального імпульсу, не оживляє систему. Йому глибоко чхати на всі ці надої і рекордні врожаї. Він не ставить перед підлеглими ніяких реальних (а не показних) завдань і тому ні за що не питає. Говорити після цього, ніби країна рухається до якогось повторення тридцятих років, просто смішно. На цей рахунок є як мінімум два серйозні заперечення.
Воно йому треба?
Буквально зараз, коли я пишу ці рядки, пройшла інформація про те, що на Новосибірському авіазаводі імені Чкалова припиняється випуск винищувачів Су-34. Інформація прозвучала як грім серед ясного неба. Для тих, хто не знає: авіаційний завод є для Новосибірська таким же предметом гордості, як і Оперний театр. Протягом декількох років ці самі Су-34 були його візитною карткою, уособленням виробничого і науково-технічного потенціалу. А тепер знаменитому підприємству загрожує банкрутство. Що стосується позиції федеральних властей, то її недвозначно озвучив повпред Меняйло, порадивши керівництву заводу освоювати випуск цивільної продукції. За змістом це рівнозначно тому, щоб перепрофілювати МДУ в інтернат для розумово відсталих підлітків. Після Су-34 «громадянська продукція» сприймається як непристойну пропозицію.
Втім, особисто для мене тут немає нічого несподіваного. Про конверсії було відомо вже кілька років тому. В усякому разі, уряд вже тоді поставило директорів ВПК в популярність про згортання «гонки озброєнь». Як мені сказав один чиновник мерії, така різка зміна політики ввергло керівників військових підприємств в зневіру. Треба сказати, що років п’ять тому вони ходили як окрилені, оскільки войовнича риторика перших осіб та оприлюднення планів по виробництву озброєнь були сприйняті ними як довгоочікуване повернення до ситуації радянських років. По суті, фігуру Путіна вони інтерпретували приблизно так само, як і наші ліберали, тільки з протилежним знаком. Тобто верховний головнокомандувач представлявся їм реальним вождем, вирішили на повному серйозі пограти м’язами і позмагатися з Заходом на військовому поприщі.
Передчуваючи солідні держзамовлення та іншу державну підтримку (яка, до речі, їм була обіцяна), керівники деяких військових заводів за рахунок кредитних коштів оновили свої виробничі фонди. Але вже через пару років перед ними стала вимальовуватися не дуже радісна картинка. З обіцяними субсидіями для багатьох вийшов «облом», а з держзамовленнями все склалося зовсім не так, як мріялося. І тепер навіть до самих упертих починає доходити проста істина: наш «вождь» насправді зовсім не той, за кого себе видає (або його видають). Коли керівники підприємств отримали від уряду звісточку про конверсії, у деяких з них було стійке бажання побачити в цьому «медведєвський саботаж». Але тепер вже стає очевидним, що сам Гарант в таких питаннях зовсім не тримає руку на пульсі.
Після відомих подій у нас в країні гуляє жарт про табакерку, яка повинна-де скорегувати неправильний політичний курс. Змушений у цьому випадку розчарувати супротивників Путіна: схоже на те, що в країні зовсім немає тієї високопоставленої голови, яка б генерувала всю політичну ініціативу (якою б та не була). Швидше за все, те, що у нас приписують одній людині, виходить від цілої групи осіб, пов’язаних з Кремлем. Інакше кажучи, це не Путін використовує підлеглих задля втілення своїх космічних планів. Він сам є заручником «преторіанської гвардії», що використовує його в своїх шкурних інтересах. Все, що потрібно від глави держави при такому форматі відносин – «подмахивать» потрібні документи, закони та укази. Ну і, само собою, приймати участь в суто ритуальних заходах, створюючи в людей ілюзію своєї великої значимості і абсолютної самостійності.
Ні, я не стверджую, що йому диктують умови. Скоріше, це якраз той формат відносин, який найбільшою мірою відповідає його натурі, цілком задовольняє його невеликі амбіції і дає максимум комфорту. При цьому навряд чи хто-небудь з представників нашого «істеблішменту» відчуває тремтіння в колінах, заходячи в президентський кабінет. Тому всі зигзаги федеральної політики більшою мірою визначаються перетягуванням каната в колі «преторіанців», ніж волею глави держави. І в таких умовах жарт про табакерці втрачає всякий сенс. У всякому разі, до тих пір, поки гарант здатний брати на себе всі «гріхи» еліти і виправдовувати в очах суспільства офіційно прийняті рішення. Якщо його і «спишуть» за непотрібністю, то аж ніяк не з-за впертість у відстоюванні зовнішньополітичного курсу (чого, напевно, немає і в помині), а з-за різкого падіння рейтингу і розтрати кредиту довіри в очах суспільства.
Що підтверджує версію про диктат «преторіанців»? Розмірковувати на цю тему можна довго. На мій погляд, головним показником тут слугує активне палацове будівництво та інші форми надспоживання, в якому опинилася російська еліта. Загрузла настільки, що вже не в змозі цього приховати. Мало того, починає входити в кураж. Таке безцеремонне «розговіння» за мірками мобілізаційної економіки здається абсолютно неприпустимим. І навряд чи доводиться сумніватися в тому, що наша новоявлена «аристократія» готова пожертвувати своїм благополуччям догоду якимось ідеологічним химерам. Думаю, це зрозуміло всім. Нагадаю, що в умовах мобілізації обтяжуються всі верстви суспільства, а не тільки прості трудяги. Одні по 12 годин стоять біля верстата, інші добу безперервно здійснюють керівні функції», ризикуючи нарватися на немилість з боку вождя у разі відсутності потрібного результату. Тут вже не до шику і не до палаців. Мобілізаційна економіка – це зовсім не той варіант, до якого прагнула російська еліта. На цей рахунок у нас не повинно бути жодних ілюзій.
А як же бути з Гарантом? Може він вибудувати своїх підопічних в одну шеренгу? Питання, гадаю, риторичне. Сам він – така ж частина нашої еліти, що розділяє всі її цінності і має абсолютно ті ж запити. Він будує резиденції в заповідних куточках, ганяє в хокей, плаває в басейні, скаче на конях, проводить час на рибалці і на полюванні, влаштовує пікніки і фотосесії, пустує на татамі, тусується з зірками і навіть бринькає на роялі і співає пісеньки англійською. Тобто поводиться як типовий, стовідсотковий сибарит. Його відрив від життєвих реалій країни обумовлений аж ніяк не старечої деменцією (як люблять зубоскалити наші ліберали), а саме ось цієї абсолютної заглибленістю в свій затишний світ, означає для нього набагато більше, ніж вся країна.
У психологічному сенсі перед нами людина, не схильна до одержимості великими ідеями і тому нездатний йти на якісь жертви заради грандіозних цілей. «Світова революція» — це не про нього. Вся політична обстановка наших днів як ніколи відповідає періоду розкладання великих імперій, але не період їх становлення та зміцнення. І на цей рахунок є ще один серйозний аргумент.
Батьки і діти
Пам’ятаю, з початком перебудови тодішній генсек Михайло Горбачов періодично зітхав з приводу втрати суспільством ентузіазму перших п’ятирічок. Насамперед, закид був адресований молодому поколінню. Комсомолець, мовляв, пішов вже не той…
Це була гірка правда, предвещавшая кінець соціалістичної системи. Радянська молодь зразка 1980-х вже не вірила в комунізм, не рвалася на великі будови й не збиралася жертвувати своїм благополуччям заради книжкової ідеї. Її зовсім не підбадьорювали офіційні гасла, а промови вождів і їх заклики нічого, крім алергії, не викликали. До того ж, молоді люди починали захоплюватися буржуазним Заходом, слухали заборонені радіоголоси, захоплювалися зарубіжною естрадою і цінували імпортні шмотки. Режим стрімко втрачав свою опору саме в особі молодого покоління.
Чому це так важливо для нашої теми? Тому що початкові етапи становлення комуністичного тоталітаризму у всіх відомих випадках (у світовій практиці) виглядали по-іншому. Історія наочно показує, що тиранія самозваних «батьків народу» зобов’язана своєю появою як раз масового молодіжного ентузіазму. Тут конфлікт поколінь виражається в тому, що молодь, з натхненням прийнявши революційні ідеали, громить з їх допомогою все те, що було так дорого їх батькам. Тоталітарна модель завжди затверджується у форматі настання, а не у форматі реакції. Формат настання передбачає апеляцію до привабливого образу майбутнього, що принципово важливо для молодого покоління, прагне знайти своє місце в новій системі. Це треба добре розуміти. Охоронці можуть пригнічувати свободи, але вони не формують нових відносин, які пропонує виникає в умовах революційної ломки тоталітарна модель.
В цьому випадку у мене є серйозні сумніви в здатності нинішньої російської влади ще раз відтворити той же процес. Коротко кажучи, стартові умови тут абсолютно не збігаються. У нинішній системі відносин, де все пронизано корупцією, шкурними інтересами бюрократії, методичним викоріненням соціальних ліфтів, ви не отримаєте ніякого молодіжного ентузіазму, необхідного для утвердження нового, «мобілізаційного» формату управління країною. Насправді, як ми можемо спостерігати, все відбувається з точністю навпаки.
Влада вибрала відверто охоронний вектор своєї внутрішньої політики, спрямований саме проти будь-яких спроб революційної ломки існуючого життєвого укладу. Тобто молодіжний ентузіазм, здатний викликати непередбачувані ексцеси і привести до жорсткого викорінення звичного ритму життя, формується якраз у середовищі самих затятих противників путінського режиму, а аж ніяк не «всередині» системи. І тільки старість нашого суспільства, відносно низький загальний відсоток молодих людей пом’якшує протидія путінської реакції, роблячи боротьбу з режимом не такою агресивною, як це було під час аварії царської Росії.
Говорячи про молодь, я не схильний переоцінювати значення прокремлівських молодіжних організацій, бо самі по собі вони є живою карикатурою на позднесоветский комсомол. Таке враження, що в ці організації збирають найбільш безпринципні і лицемірних людей, здатних стати «гідним» зміною для нинішньої корумпованої бюрократії. Справжніх ентузіастів там немає зовсім. Справжніх ентузіастів режим не в змозі залучити в свої ряди, і тому зосереджений на їх придушення і купіруванні протестної енергії. При цьому як раз для молодого покоління в путінській системі неухильно звужується поле для самореалізації. Проблеми з працевлаштуванням, проблеми з вирішенням житлових проблеми, складнощі при організації власної справи або застосування своїх знань і здібностей роблять цю систему вкрай непривабливою для значної частини молоді, позбавленої необхідних зв’язків і спадкових капіталів. Крім того, ставка на архаизацию у сфері державної ідеології, казенне нав’язування «патріотизму» і «духовних сил» через далеко неавторитетную систему освіти є додатковими стимулами зростання протестних настроїв в молодіжному середовищі.
Таким чином, реальна обстановка і сам характер дій з боку влади не забезпечують ніякого масового ентузіазму, здатного викликати мобілізаційний сценарій розвитку. Тому «відродження» сталінського тоталітаризму – не більше ніж ілюзія противників режиму, нервово реагують на суто символічні жести влади, що не обіцяють ніяких об’єктивних наслідків. У зв’язку з цим абсолютно безглуздо ототожнювати риторику окремих представників правлячої верхівки з реальністю, а також і художня творчість, нібито викликає ностальгію за сталінської епохи.
Туга за ідеалу
Нарешті, скажу слово про так звану зростаючої популярності Сталіна в сучасному російському суспільстві. Мабуть, для наших лібералів це — найболючіша тема. Незважаючи на всі викриття сталінської епохи, незважаючи на регулярні оголошення жахливих фактів репресій та інших злочинів диктаторського режиму, народ, мовляв, продовжує захоплюватися кривавим тираном. Як ми розуміємо, дана обставина зайвий раз підстьобує ліберальну інтелігенцію до міркувань про нашу збиткової ментальності. Тут же з’являються перли щодо «національного мазохізму», «рабської любові до свого мучителя» тощо. Нібито саме цей настрій суспільної свідомості сприяє відновленню деспотії в її найжахливіших варіантах. Цим, мовляв, і має намір скористатися нинішній президент, який взяв курс на масові репресії.
Я не особливо впевнений в тому, що простонародні охи і зітхання по Сталіну є такими вже масовими. Але навіть і при такому стані умів у нас немає ніяких підстав бачити в нинішньому президентові друге видання «Батька народів». Як раз навпаки. Пояснюється цей феномен досить просто. Почнемо з того, що люди захоплюються не самим Сталіним (як реальною історичною фігурою), а КРАСИВИМ МІФОМ ПРО СТАЛІНА. Образ великих вождів завжди міфологізоване, і в такому сприйнятті історичних постатей немає ніякої аномалії. Це є норма для будь-якого народу. Підкреслюю – для будь-якого! І росіяни не є в цьому плані ніякого виключення. Висловлюючись в дусі глибинної психології, вони просто проектують ідеальний образ вождя на конкретне історичне обличчя, викликає у них потік якихось позитивних асоціацій.
У цьому випадку зовсім нерозумно припиняти подібний настрій з допомогою цифр і фактів, розповідаючи про репресії. Міфологічна свідомість ірраціонально і тому не зіставляє спливли архетипи з емпіричними даними. Люди, що потрапили під вплив цього глибинного образу, просто не будуть вникати в вашу інформацію. А якщо ви почнете проявляти надмірну наполегливість, вас банально звинуватять у брехні. Саме так все і відбувається у спорах з найзапеклішими сталіністами, які негативну інформацію про свого кумира сприймають у багнети. Розумній людині в такій ситуації краще утриматися від дискусії, бо ніякої дискусії не вийде в принципі. Адже об’єкти захопленої любові не оцінюються раціонально, так який сенс затівати цей спір взагалі?
Зрозуміло, мені добре зрозумілий настрій наших лібералів. В силу своєї місіонерської одержимості (про що я вже говорив вище), їм вкрай неприємна сама думка про те, що після десятиліття спасенних проповідей величезне число «аборигенів» повертається до шанування своїх кровожерних ідолів. Однак навіть лібералові вистачило б розуму, щоб зрозуміти очевидне: люди захоплюються Сталіним не тому, що той був деспотом і кровопивцею. У свідомості сталіністів як раз ці негативні риси відходять на задній план (якщо вони взагалі там присутні). Шанувальник Сталіна, навпаки, зосереджується на позитиві, хай навіть вигаданій. Саме тому ніякого «національного мазохізму» в такій абстрактній любові до вождя немає зовсім. Точно так само деякі інтелігенти захоплюються Чингісханом, Наполеоном і навіть Гітлером. Чи говорить це про те, що вони приміряють на себе роль жертв перерахованих завойовників? Гадаю, навіть нерозумно про це сперечатися. Тому теза про «рабському мазохізмі» більшою мірою характеризує настрій наших лібералів щодо суспільства, ніж психологію росіян.
А тепер найголовніше – про що свідчить масове шанування давно вже померлого вождя? Як це характеризує суспільно-політичну обстановку? Тут все дуже просто – тужать за тим, чого немає в навколишньої реальності. І той факт, що люди проектують свій ідеал не на чинного главу держави, а на людину, який пішов в інший світ, говорить про багато що. Не показово, що росіяни продовжують сумувати про померлого вождя, замість того, щоб з фанатизмом бити чолом живому кумиру, нібито претендує на роль нового «Батька народів»?
У самому справі, коли Господь прийшов до людей вживу, то який сенс припадати до дерев’яним іконам? Ось він, власною Персоною – ідіть і поклоняйтеся! Іншими словами, чинний президент – за вісімнадцять років свого правління так і не став для росіян втіленням їх ідеалу. По-моєму, це очевидні речі. Культ особистості Путіна підтримується штучно, і за фактом він ніяк не перегукується з щирим душевним настроєм росіян. В якому б образі чинний президент не поставав перед людьми, він виявився не в змозі викликати на себе відповідну психологічну проекцію з боку суспільства. Отже, народ не вгадує в ньому тих якостей, які приписуються ідеального вождя. І відверто кажучи, Путін перебуває зараз не в найкращій формі, щоб одного разу запалити в людських серцях полум’я фанатичної любові. Роки аж ніяк не роблять його добрим молодцем.
Загалом, питання зі сталінізмом не вирішується простенької формулою, запропонованої нашими лібералами. Так, ситуація в країні складається не особливо сприятливо. Це факт. Але оголошувати все погане в нашому житті словом «сталінізм» — це не просто «ненауково», але і симптоматично. Нав’язливі страхи самі по собі натякають на щось інше. Якщо і вдарить у країні велика біда, то прийде вона, швидше за все, з іншого боку. І сталінізм тут буде зовсім не причому.
Олег Шкарпеток
