Жили-були ми з чоловіком, його батьками і маленькою дитиною у звичайній дев’ятиповерхівці. Жили на другому поверсі. А на першому…
На першому мала місце бути (і живе досі) сім’я дружніх алкашів: патріарх, так би мовити, цього сімейства, а також двоє сорокарічних детишечек: чоловік і дружина. Дозвілля їх полягав, само собою, в спільному розпиванні, а по досягненні потрібної кондиції (години десь о другій ночі) у виконанні народних пісень під караоке. Неодноразові ходіння до них по ночах ефекту не мали: двері або не відкривали взагалі, або радили йти за різними адресами. Виклик міліції (неодноразовий) також користі не приносив. Після відходу людей в сірому починалася та сама катавасія.
На Новий рік репетували всю ніч, а ми бігали по трикімнатній квартирі з ліжечком у пошуках найменш шумного місця. В чотири ранку під пісню «Спи, мій хлопчик маленький, спи, мій син» хотілося битися головою об стіну. Фінальним акордом стало безсмертне творіння Земфіри: «Хочеш, я вб’ю сусідів, що заважають спати?»
На багаторазові прохання до доблесним правоохоронцям якось вирішити цю проблему (не тому, що вночі хочеться спати, боже збав, а тому що спати потрібно немовляті) нам було сказано, що це, мовляв, їхня приватна територія, і вони там можуть робити, що хочуть. А ми на своїй приватній території не маємо права на тишу в нічний час доби?
Тепер ми з чоловіком і маленьким сином знімаємо квартиру. Так, у хрущовці. Так, цей будинок близький за віком до наших батьків. Але зате ми всією сім’єю — нарешті-то спимо.
