Лише два відсотки росіян виступають за передачу Південно-Курильських островів Японії – так показало останнє опитування громадської думки. В цьому не було б нічого примітного, якби не той факт, що опитування проводилося на замовлення японського Мзс. Чи здатні його результати спонукати Токіо нарешті визнати очевидне – як і підсумки Другої світової, так і можливість розмови лише про два з чотирьох островів?
Тема мирного договору з Японією, яка стала актуальною після листопадових переговорів Володимира Путіна і Сіндзо Абе, повертається в інформаційну порядку.
Два тижні тому Москву відвідав глава японського Мзс Таро Коно, 30 травня в Токіо чекають Сергія Лаврова і Сергія Шойгу, а в кінці червня на саміт «Великої двадцятки» в Японії приїде і Володимир Путін. Але прогресу в переговорах про укладення договору на основі спільної Декларації 1956 року (а саме про це домовилися Путін і Абе у минулому році) немає. І надії японців на те, що якщо не сам підписати договір, то хоча б повідомити про проривних домовленості можна буде у ході червневого візиту Путіна до Японії, давно розтанули.
Причина не тільки в тому, що японці хочуть рухатися швидко, а нам поспішати нікуди, але і у відсутності необхідних для Москви заяв з боку Токіо. Як повідомив після переговорів з Коно Лавров, досягнення домовленостей – це непроста задача, яку можна вирішити лише шляхом тривалої, кропіткої, креативної роботи». І в першу чергу – «необхідно домогтися підйому російсько-японських відносин на якісно новий рівень через всеосяжний розвиток двосторонніх зв’язків».
Тобто те, про що вже говорив Путін: ми змогли вирішити територіальні питання з Китаєм тому, що відносини наших країн знаходяться на дуже високому рівні, між ними є довіра, вони носять стратегічний характер, а з Японією нічого подібного немає.
У відповідь міністр Коно, повернувшись до Японії, заявив, що «хотілося б якомога швидше завершити ці переговори з урахуванням похилого віку колишніх мешканців чотирьох північних островів… Потрібно завершити переговори, продумавши різні комбінації, які б задовольнили обидві сторони, оскільки без цього мирний договір не вдасться ратифікувати в парламентах двох країн. Якщо одна сторона отримає все, а інша – нічого, то вона такий документ не прийме».
Позиція Токіо зрозуміла: у Абе залишилося менше року для укладення договору – його повноваження закінчуються восени 2021 року, але в передвиборчий російський рік (а восени того ж року у нас пройдуть вибори в Держдуму) ніхто ніяких договорів з Японією укладати не буде. Тобто або в найближчий рік, щоб встигнути провести ратифікацію, або знову відкласти в довгий ящик.
Поки що шанси на прорив представляються мінімальними – якщо, звичайно, Японія не зважиться на дійсно важливі заяви.
Їх два – визнання підсумків Другої світової війни в російській трактуванні (що автоматично означає визнання суверенітету Росії над усіма чотирма островами) і остаточний відмова навіть від обговорення питання приналежності двох великих островів: Ітурупа і Кунашира. Тому що в Декларації 1956 року, мова йде тільки про Хабомаї і Шікотане, тобто про їх можливу добровільну передачу Японії після підписання мирного договору (при цьому, як вже оголосив Путін, сам формат, включаючи і питання суверенітету, повинні бути предметом переговорів).
Сіндзо Абе зробити два кроки поки не може, а без них всі розмови про вирішення територіальної проблеми так і залишаться розмовами. Опитування як російського, так і японської громадської думки свідчать про те, що більшість в обох країнах виступає проти того, що розуміється як поступка сусідові: росіяни проти передачі островів, а японці проти відмови від претензій на острови. При цьому – і в цьому є елемент великої дипломатичної гри – практично ніколи в опитуваннях не уточнюють, про що йде мова, про двох островах або про чотирьох. Ось і виходить, що при відповіді на питання все залежить від ступеня інформованості опитуваного: наприклад, чи розуміє він, що в російському випадку мова може йти тільки про Хабомаї і Шікотане, або впевнений, що мова йде про всіх чотирьох островах.
У будь-якому разі мінімум 75 відсотків російських громадян проти передачі островів Японії, а прихильників передачі не набирається і 10 відсотків. А на самих Південних Курилах, де в лютому було проведено опитування серед двох третин дорослих жителів, противників передачі виявилося 96 відсотків. За передачу виступили два відсотки курильчан.
Японці вирішили самі перевірити ставлення росіян до територіального питання і замовили власне дослідження (мабуть, якийсь із російських соціологічних служб), яке було проведено по телефону в лютому серед 3600 осіб. Його результати в середу опублікував МЗС Японії.
Виявилося, що 53 відсотки росіян висловили впевненість, що ці острови «належать і надалі будуть належати Росії». Але не потрібно поспішати дивуватися тому 41 відсоток опитаних вважають, що «обидві країни повинні домовитися» про приналежність островів на прийнятних один для одного умовах. Тобто вся справа в запропонованих японцями формулюваннях, а прихильники переговорів зовсім не можуть вважатися прихильниками передачі. А ось тих, хто згоден з твердженням про те, що «існують конкретні підстави, за якими ці території повинні бути передані Японії» – два відсотки.
Тобто опитування показує тільки те, що в Росії майже половина суспільства виступає за переговори з Японією щодо територіальної проблеми. Але в самій Японії частка прихильників переговорів, природно, ще вище. Говорити один з одним, намагаючись вирішити заважає розвитку відносин проблему – вибір не тільки Путіна і Абе, але і народів двох країн. Але для того, щоб домовитися, російською і японцям потрібно пройти неоднакові відрізки шляху – тому що Росія нікуди не поспішає і нічого нікому не винна.
Якщо Японія розуміє важливість стратегічних партнерських відносин з Росією, то їй потрібно буде врегулювати нею ж створену (нехай і з подачі американців) територіальну проблему. Для цього Токіо доведеться піти на визнання підсумків війни, остаточну відмову від претензій на Кунашир і Ітуруп і гарантію нерозміщення військових сил (не тільки американських, але і своїх) на Хабомаї і Шікотане. Тоді залишиться визначити тільки юридичну сторону суверенітету цих двох островів (спільне володіння, передача в користування Японії при збереженні російського суверенітету) – і шлях до укладення мирного договору у дусі Декларації 1956 року буде відкрито.
У цій ситуації м’яч, як і раніше, на японській стороні – і тільки від неї залежить подальший розвиток подій.
