День непогожий якийсь і неприємний. Я не виспався. Стоїмо, куримо з Сан Саничем. Перекур у нас, передих. А що? Бути охоронцем в бізнес центрі — це тяжка праця. Я Сан Саничу в серцях кажу:
— Не розумію я життя. Все добре начебто, а не сповнена життя. Що робити, Сан Санич, підкажи? Ти ж свої книжки читаєш розумні.
— Так, а що тебе не влаштовує-то?
— Та як-то, Сан Санич, як ніби не на своєму місці. Що-то дівки уваги не звертають. Сім’ю хочеться спокою, а воно все неспокійне що-то… Сам не свій, як би… Ось вчора ось, ходив на побачення з дівкою. Я їй і морозиво купив, і намагався розвеселити, а вона холодна як лід, ніс верне. Не цікавий я їй. Правду кажуть, Москва людей псує…
— А ти думаєш в бабах справа, в родині? — випалив Санич.
— А в чому ж справа? Ось ти приклад для мене, у тебе дружина, діти, все як треба! Я теж хочу так.
— Неї-т браток, це як подивитися, як подивитися. Все у нас теж саме, все та ж сірість, все таж похмура пелена, просто моя порожнеча по-іншому виткана.
Ми не змовляючись пішли в чаркову.
— Молодий ти ще, Льонька. Заздрю тобі. У тебе ще є щось, що я упустив. Я був на такому ж рівні як і ти років 15 тому. Один пустельник-філософ, старий мудрець, попався мені в той момент, коли я запитував небеса про те, як мені бути далі. Діло було так. Я поїхав на турслет з пацанами. Був великий похід. Я обжерся шаманських грибів і пішов у ліс. Я йшов отримувати відповіді у небес. У підсумку я блукав 6 днів, я заблукав і відбився від групи. Я харчувався травою кормом і пив джерельну воду, ліжком мені був лісовий мох, подушкою мені були камені. На сьомий день я набрів на дачне селище, там була хатина сторожа. В хатині сидів Старий. Він звідкись знав, що я прийду. Він сказав, що так було написано й що я той, кому перейде Знання. Згідно з легендою, існує АБСОЛЮТНЕ ЗНАННЯ, і коли ти щиро вопрошаешь — воно є тобі. Ти маєш Знання, але тільки якщо ти дуже хоробрий для того, щоб скинути з себе все зайве, все те, що звично нам і вважається нормальним. Чиста, кришталево чисте знання, незамызганное нашими звичними висновками… — Сан Санич жахнув горілочки.
Ми пили три дні до ряду з Сан Саничем і були вже десь за містом. Все як у тумані. Сан Санич засовували всякий умняк: нашого світу не існує насправді, ми самі його придумали, щось на зразок цього. Придумали ми світ спочатку як обман, щоб обдурити когось там і так багато разів повторили це брехня різним людям, що вже самі почали вірити в це брехня. Вобщем Санич як зазвичай, на своїй хвилі. Начальник дзвонив нам і верещал, погрожував звільнити. Сан Санич сказав, що захворів.
— Ось і я вигадав обман всередині обману. Головне не захворіти тепер насправді, хехехе. — Санич пив горілку і ехидничал.
Я пив горілку і ставав прямим — я послав начальника до біса, мені робота набридла, влаштуюся в інше місце.
— А що потім, Санич, що потім? Що там зі Старим далі було?
— А потім, Льоня, я сказав Старому, що я сильно скучив за своєю сіренькою, спокійного життя і хочу повернутися до неї. Я побоявся. Відлюдник розлютився і сказав:»Ну от і будь ти проклятий за своє боягузтво». Мене знайшли рятувальники, я поїхав додому і продовжив жити як раніше. І тепер я проклятий рай. Мені представилася можливість, а я їй не скористався. Життя моє перетворилася на болото. У мене три кредиту, буркотлива і товста дружина, діти-підлітки, які мене не поважають. Я своє життя терпіти не можу. — Сан Санич жахнув горілочки, посмутнів і глибоко задумався. Так глибоко, що аж заснув і захропів.
Йшов п’ятий день нашого запою. Я був на межі, але не переставав пити. На шостий день, після чергового шашлику в лісі, я запитав Санича:
— Ну а прокляття можна зруйнувати?
— А ніяк не зруйнувати прокляття, Льонька. Залишається тільки змиритися. Я змирився. Кожному свій хрест. Я упустив можливості — і я поплатився.
Я сів на пеньок і задумався. Сан Санич захворів. Він лежав на галявині і не вставав.
— Сан Санич, ти чого? — стривожився я.
— Видно, прийшов мій час, Льонька. Послухай, не бійся нічого, йди навпростець. Я прожив своє життя в страху і пастці. Товстуха дружина, тісний смердюча хрущовка в іпотеку, діти, які мене не люблять. Іди навпростець, Льонька і нічого не бійся, тобі нічого втрачати, цінуй це… — Сан Санич закрив очі і обм’як.
— Санич, ну ти чегооо, вставай, Санич. Щас швидку викликом. Я встав, щоб зателефонувати, але телефон розрядився.
Санича повільно обволокла трава і потягнула під землю. Був Сан Санич і нема Сан Санича. І не було як ніби зовсім. Від цього всього я аж трохи протверезів.
Озирнувся — навколо густий ліс, ніч, темрява непроглядна. Куди йти? Що робити? Стало страшно. Але я згадав слова Санича: мені ж і справді нема чого втрачати. Я пішов навпростець в гущавину. Темрява, хоч око виколи. Я виставив руку вперед, щоб не натикатися на дерева. То і справа я спотикався об коріння і іноді падав, але вставав і йшов. Ось настав світанок, стало світло і я пішов швидше. Я йшов шість днів, шість ночей я лежав у дерев і відпочивав. Мені хотілося їсти, я нічого не їв, крім трави і ягід, які зміг знайти.
Я розмірковував про словах Санича, він говорив про те, що життя — це обман, і я почав розуміти сенс його слів. Світ — це не те, що нам здається. Світ набагато більше і глибше, ніж нам здається, і ми не знайшли нічого розумнішого ніж простий самообман. Ми обманюємо самі себе, щоб сховатися від неохватной нескінченної природи буття, замість того щоб прийняти природу і радіти їй. Мене осінило. На сьомий день я набрів на дачне селище. Я побачив будиночок сторожа і зайшов всередину без стуку. За столом сидів старий і спокійно дивився на мене. Я з порога йому й кажу:
— Людина здатна на багато що, але в житті, як це не сумно, він обирає стежку потурання своєму марнославству. Людина ставить себе в центр всесвіту і тільки й робить, що самолюбуется. А в світобудови центру немає ніякого, ми для світобудови несуттєві. Нас для світобудови майже немає. Єдиний наш дар, здатність відображати грань нескінченності всесвіту ми замикаємо на собі. Тому що боїмося.
— А як потрібно? — запитав старий.
— А треба не боятися ні-чо-го. Прийняти світ таким, який він є. — кажу йому я.
— Все правильно ти кажеш, молодця! — старий встав і подав мені руку.
— Це ,власне, і є АБСОЛЮТНЕ ЗНАННЯ. — старий почав збиратися. — …Шкода Сан Санича, він же володів цим знанням, та тільки злякався…
— Мдэ… — задумливо промовив я, чухаючи потилицю.
— Ну все, тепер тут твоє місце, Льонька. Селище цей порожній давно, але ти все-таки охороняй його, як охороняв я. Потім тебе змінять, ти зрозумієш, що прийшов інший. Ось тут пічка, ось тут комора та погріб. Їжі тобі вистачить, не боїсь. Ось телевізор тут, щас че-то один канал ловить, про ментів і бандитів все…
— А навіщо охороняти селище, якщо в ньому нікого немає?
— Ну це зараз немає, обіцяють, що пізніше буде багатолюдно тут. Зараз не сезон просто. Ну, бувай Льонька. — Старий зняв з цвяха свій рюкзак і пішов на вихід.
— Це… — я не знав що запитати, я розумів, що все так і має бути. — А як селище-то називається?
— Це СНТ «Здоровий глузд». — сказав Старий, посміхнувся, вийшов і зачинив за собою двері.
BibiBobo
