А мене задолбали ставлення до гуманітаріїв. До жінок-гуманітаріям.
Я яскравий представник даного виду. Я філолог. Я займаюся реконструкцією культурних процесів, що відбувалися в нашій країні. Чи важливо це? Моя подруга каже, що ніякого сенсу мої дослідження не мають, все одно їх ніхто читати не буде (чомусь опуси Бикова люди читають із задоволенням, Лотмана читають навіть ті, що ніякого відношення не має до філології, а Фуко — взагалі суперпопулярний в співтоваристві молодих інтелектуалів). Вона ж каже, що жіноче щастя в народженні дітей, обслуговуванні чоловіка і т. д.
До слова, чоловік у мене — мій ідеал. Так-так, він у мене є. І він мене любить. І у нього є свої інтереси. І нам подобається бути разом, розмовляти. І мені подобається належати самій собі і займатися дослідженнями. Це моє щастя. Поки воно в науці. Потім, можливо, я захочу дитину. Або навіть двох. Але зараз, коли мій мозок цілком непогано працює, чому я повинна витрачати свій ресурс на казки про ріпку і «какули»? «Тыжеженщина ти ж повинна народити, в 25 — вже старородящая».
Я постійно стикаюся з тим, що чоловіка філолога поважають апріорі, навіть якщо він несе неймовірний маячня, а від жінки тільки й чекають, що вона піде в декрет. Трохи сумбурно, вибачте. Мене просто веселить, коли колишня (бо вийшла заміж/народила і говорити з нею стало просто не про що, крім фізіологічних процесів чоловіка і дитини) подруга пише мені привітання на день народження і бажає «маленьких янголят». Ні, вона не бажає мені успішного захисту дисертації, гарних ідей, ні, вона до кінця буде бажати мені янголят.
Чомусь коли чоловік захоплений своєю справою — він молодець-огірок, а дружина повинна бути його музою, а коли жінка працює — так бідний чоловік, йому ж потрібна справжня сім’я.
А задолбали мене моє колишнє оточення, яке тільки й думає про репродукції. Краще б Фромма шанували, чесне слово.
