Уявіть собі звичайний контакт-центр. Півсотні людей безперервно приймають дзвінки. Гул голосів, мірно дзижчить вентилятор. Заспокійлива картинка з життя звичайного офісу — якби тільки не одне «але».
Ми працюємо для нудьгуючого юного бидла і мелковозрастных хуліганів. Ми повинні надавати інформацію населенню без інтернету та доступу до ЗМІ, а розважаємо дітей.
Наше завдання — інформувати претендентів про наявність вакансій у базі даних служби зайнятості, консультування з правових питань. Натомість 70% дзвінків отримують статус «хуліганство». Я не знаю — може, всі служби та довідки працюють в такому ж режимі? — але особисто мені прикро. Замість того щоб допомогти якомусь дедуле знайти роботу столяра в селищі Іванівка, я вислуховую мат і крики дітей. І знову вислуховую. І знову. І ще раз. У підсумку за восьмигодинний робочий день знайти роботу я допомагаю п’яти-семи людей.
Стресу немає: у разі хуліганства у вигляді вересків дітей, мата або образ я просто зачитую необхідну формулювання і відключаюся. Мені шкода тих бабусь з сіл, які важко до нас додзвонюються. Мені шкода приймати дзвінки від молодих хлопців на тлі будівництва або гулу машин. Там, звідки мені телефонують, немає інтернету і навряд чи є газета «Робота». Я підозрюю, що дуже багато хто так і не отримають від нашого центру зайнятості інформаційну допомогу.
