Американська політика… Якщо б не її колосальний вплив на долі всього світу і благополуччя нашої з Вами, дорогий читачу, країни, ми б давно перестали присвячувати їй свої статті. Чесне слово: розбиратися в нетрях безконечних офіціозної брехні і клінічного кретинізму не доставляє ніякого задоволення. Але коли мова заходить про те, як Росії вдалося ліквідувати чотири американські авіаносці без єдиного ракетного залпу — гріх не розповісти подробиці цієї історії. Навіть при тому, що заради цього знову доведеться занурюватися в безодню політичної життєдіяльності північноамериканських сполучених штатів.
Отже, зовсім недавно містер Хантсман, який є послом США в РФ, відвідав один з американських авіаносців, борознили в той момент простори Середземного моря. Після прибуття на борт плавучого аеродрому цей пан тут же відчув сильний напад «американської національної винятковості».
Погрожуючи нашій країні «тисячами тонн дипломатії», він заявив, що росіяни повинні негайно прибиратися з Венесуели і взагалі — повинні Америці і йому особисто багато всього і відразу. В першу чергу — здати свої зовнішньополітичні позиції і перестати заважати «рознощикам демократії» ощасливлювати весь інший світ гуманітарними бомбардуваннями і кольоровими госпереворотами.
Не зовсім зрозуміло, на яку реакцію Кремля розраховував товариш Хантсман і ті спічрайтери з Держдепартаменту, які склали для нього цю провокаційну мова. Зате відомо наступне: після офіційного (як завжди — стриманого і дипломатичного) відповіді Кремля і неофіційного відповіді командування ВМФ РФ на «ультиматум Хантсмана», адміністрація Білого дому поспішила вибачитися і навіть почала запевняти контрагентів, що маневри в Середземномор’ї ніяк не можуть бути загрозою або навіть натяком на адресу нашої держави.
А далі трапилося і зовсім грандіозна подія. Через декілька днів після описаних вище подій американці згорнули будівництво авіаносця, який замислювався як самий грандіозний за своїми розмірами і ударної потужності корабель такого типу за всю історію.
Зване західними медіа «суперавианосцем» судно, якому планувалося присвоїти назву «Джеральд Р. Форд» і на зведення якого з американського бюджету вже було витрачено близько 13 млрд доларів, так і не побачить світ.
Що ж змогло «торпедувати» північноамериканський мегапроект, про який місцеві ЗМІ «трубили» на весь світ як про гарантії американської морської гегемонії в найближчому осяжному майбутньому? А адже таких титанів спочатку планувалося аж 4 штуки!
Коли про «замороження» будівництва стало відомо пресі, вашингтонські сенатори і Держдеп навперебій почали висувати різноманітні версії, сподіваючись пом’якшити удар по національній гордості електорату. Спершу було заявлено, що «російські шпигуни», які перебували на борту океанографічного лайнера «Віктор Леонов», чий курс пролягав поблизу від верфі, якимось чарівним чином дізналися — цитата — «секретні характеристики» майбутнього суперавианосца. А значить все доведеться починати спочатку… Коли місцева публіка підняла на сміх цей варіант, йому на заміну був спішно винайдений альтернативний: виявляється (якщо вірити інформації, «утекшей» у видання «Bloomberg»), в проект спочатку закралися помилки, які не дозволять винищувачам «F/A-18» безпечно злітати й сідати на його палубу. Катапультная установка виявилася здатна забезпечити не проектовані 4000 стартів, а всього лише 40, і далі —ніяких гарантій. Палуба замість півтора тисяч циклів зльоту-посадки здатна без істотних проблем витримати лише 25-30. І тому потрібно ще кілька років на всілякі доопрацювання. Цю версію експертне співтовариство також підняв на сміх, логічно заявивши: ніхто не виділив би десятки мільярдів доларів на такий проект, не прорахувавши як слід конструкцію плавучого аеродрому і не заручившись гарантією надійності і довговічності.
У підсумку Пентагону довелося згнітивши серце розповісти про справжню причину зриву. Ні майбутнього «Джеральду Р. Форду», ні всім іншим ВМС США нічого протиставити новій російській ракеті. Висловлені адміралами цифрові симуляції, а що ще важливіше —дані ЦРУ, говорять про одне й те ж: супердорогий корабель в десять з десяти випадків відправиться на морське дно, якщо зіткнеться з вітчизняними «Цирконами». Долаючи 8 швидкостей звуку і здатні потрапити в ціль, що знаходиться на відстані понад 1000 км, а також здатні маневрувати в польоті, ці гіперзвукові ракети не можуть бути своєчасно перехоплені ні одним з існуючих засобів ППО або ПРО США. Навіть теоретично.
Після такого «щиросердого визнання» навіть бравих янкі з числа найбільш запеклих консерваторів-русофобів охопив смуток. Авторитетна «The National Interest» радить взагалі забути про плани на агресію (яке ця газета чомусь вперто називає «стримуванням») проти РФ з боку моря. А вже коли берегів Нового Світу досягла звістка про закінчення модернізації атомного крейсера «Адмірал Нахімов», що отримав на озброєння ті самі «Циркони» (і не тільки), госаппарату містера Трампа довелося серйозно зайнятися «гасінням пожежі», що розгорівся в громадських дискусіях на тему «викинуті на вітер» бюджетних грошей. «Military Watch» називає «Адмірала Нахімова» потужним бойовим кораблем в світі, мають при цьому кращу систему оборони, яка не дозволяє противнику сподіватися на швидке виведення його з ладу навіть у разі зіткнення з цілої ескадри ворога. В першу чергу автори мали на увазі комплекс «С-400», здатну боротися з літаками-невидимками і будь-якими новими та перспективними розробками заокеанського ракетобудування. Проти підводного нападу буде застосований комплекс «Водоспад», що заслуговує окремого розгляду. Якщо коротко: підводних човнів США абсолютно точно не вдасться підійти до вітчизняного крейсеру, не потрапивши під відповідь-зустрічний удар.
Янкі стає все важче «нести демократію» по всій планеті. Після сирійського фіаско і нерішучого «тупцювання на місці» внаслідок провалу перевороту у Венесуелі ці панове направляють свій флот у бік Перської затоки і все більш насичують моря на схід від китайського узбережжя корветами і есмінцями, що несуть на борту «Томагавки». Однак, якщо ще якихось десять років тому вони без роздуми пускали весь цей стрімко старіє арсенал в хід, то сьогодні їм доводиться не стільки боротися з арміями «недружніх режимів», скільки — з власним технологічним відставанням від тих же Росії та Китаю.
