Днями до нас у квартиру зателефонувала дівчина, представившись онукою сусідки. Виявилося, що вдома у охайною старенької завелися клопи, внучка викликала СЕС, зібрала речі бабусі і пішла по сусідах попередити про напасті.
Раптом з’ясувалося, що клопи прийшли з квартири, якраз врослої між нашою і бабусиної. Тобто завелися у них комахи, вони нишком («Ой, ви знаєте, нам було так соромно, клопи, ганьба…») викликали биотехников, змилися на тиждень, а клопи благополучно приповзли кусати ні в чому не повинну стареньку. Ах, ви ж мої сором’язливі!
А клопи, до речі, молодці, крім жартів: повернулися назад. Тепер ми маємо клопів вже в двох квартирах на поверсі, і це явно не межа їх можливостей. По сусідам вже побігла я, закликаючи об’єднатися і всім скопом витравити, запобігти, може, як-то, поки ми всі не стали щасливими володарями зоопарку в дивані.
І тут для мене відкрилися дві просто вражаючі істини. По-перше, хтось вже труїв клопів, ось точно так само, нишком — ганебно ж, ах! — причому клопів ганяють з квартири в квартиру з осені. По-друге, у нас тут суцільно і поруч живуть любителі комах і фанати кровопускання. А як інакше пояснити відмовки: «Ой, у мене кішка, я не буду труїти». «Та ви знаєте, смердіти ж буде, немає, ми не будемо, мабуть».
Не хочу писати банальностей в стилі «от раніше, а зараз кожен сам за себе»: ми всі і так знаємо, що ось саме таким чином воно все і йде, і це задолбали!
