Вирішила поскаржитися на оточення, на друзів-приятелів, на ТБ, на соцмережі. Скрізь-скрізь кричать-кричать: «Наше дитинство було кращим! А ти пам’ятаєш, як було класно?!» А я не хочу! Я зараз живу чудово!
Хочете, розповім, що спливає в пам’яті при слові «дитинство»? Слухайте…
Отже, сім’я: мама — головний агроном радгоспу (строга, але справедлива, авторитарний характер), тато — слюсар на заводі (м’який добрий алкоголік), донька — це я.
В’їхали в нову квартиру, будинок на окраїні селища біля лісу. Тепер не видно зупинки, куди приїжджає автобус з райцентру. Мама ходить зустрічати батька, щоб по п’яні нікуди не звернув.
Прибігає подруга-сусідка з криком: «Твій тато лежить на траві!», слідом заходить мама і бере сокиру: «Піду відрубаю йому голову, щоб не пив більше». Я біжу за нею з криком: «Мамо! Не треба!»
Зима. Темно. Ми з мамою заходимо в хату, де повно народу. Протискаємося крізь натовп. Посередині стоїть труна, там лежить хтось жовтий зі складеними на грудях руками. Шок! Страх, що засну, а мене поховають. Позбулася страху через кілька років.
З подружкою Наташкой лазаем по звалищі. Знайшли червоні туфлі на підборах, принесли додому. Увечері мама вилаяла і змусила віднести туди, де взяли.
Народився брат. У будинку з’явилася товста нянька тітка Маруся. Мені постійні зауваження: «Не кричи, не бігай, дай іграшку». Будинки стало некомфортно.
Навчалася стрибати через сходинки. Невдало. Дуже боляче ногу, неможливо боляче. Вдома тільки тітка Маруся, батьків немає. Просиділа до вечора в під’їзді. Увечері наклали гіпс: тріщина.
Зима. З подружкою Наташкой пішли в ліс. В заметі застряг валянок, довелося полубосиком йти додому. Моторошно потрапило від мами, батько валянок дістав.
Літо. Пішли з компанією красти кукурудзу на радгоспне полі. Об’їлася до сблеву. Кукурудзу досі терпіти не можу.
1 вересня — в перший раз у перший клас. Мама рано підняла, заплела коси, одягнула в шкільну форму, сказала «чекай» і пішла. Простовбичив на балконі, з тугою дивлячись, як діти тупають в школу, переживала, що про мене забули. Прибігла мама: «Швидше біжимо, спізнюємося!» Встигли.
Перша вчителька — найкраща мамина подруга. Всі витівки і витівки відразу ставали відомі батькам, і двійки теж. Лаяли двічі — у школі: «Твоя мама — така, а ти… І не соромно?», і вдома: «Ти повинна вчитися добре!»
Помер двоюрідний брат, йому було шість років. У мене черговий шок, адже так не буває, діти не вмирають! Батько ридає весь вечір перед похороном. Після похорону мені мама: «А ти байдужа, ні сльозинки не впустила!» Спати страшно. Дуже страшно.
Хто вважає, що це дитинство золоте, нехай кине в мене помідорами.
