Існував Рюрик насправді?

0
10

«Не Рюрик зробив давньоруська держава великим.
Навпаки, це давньоруська держава внесла його ім’я,
інакше б забуте, в історію».
Господар Трилобита, з обговорень на сайті «Військове огляд»
Рюрик. Останнім часом в історичній науці все більшу популярність набуває думка, що насправді Рюрик – особистість легендарна, і реально в тому вигляді, в якому він представлений у літописах, не існував. Що ж змусило деяких дослідників піддати сумніву саме реальне існування цього історичного персонажа?
Така постановка питання обумовлена відразу кількома причинами:
а) відсутністю в руських літописах якихось конкретних відомостей про Рюрика («пішов туди-то», «сказав те-то»), прив’язаних до конкретних дат в рамках його правління, крім відомостей про його вокняжении і смерті;
б) наявністю в цих літописах стосовно до розповіді про Рюрика численних кліше, які удосталь черпалися літописцями зі Священного писання та з народного фольклору, що не може не підривати довіру до історичної достовірності викладених ними відомостей;
в) відсутністю будь-яких згадок про Рюрика під внелетописных джерелах до в XV ст.;
г) відсутність, на відміну від європейських традицій княжого (королівського) ім’янаречення, популярності імені Рюрика, як засновника династії, у його нащадків.
Спробуємо розібратися з цими доводами по порядку.
Літописи
Спочатку докладно розглянемо літописні свідчення про час правління Рюрика, благо їх зовсім небагато. Фактично про правління Рюрика після його вокняжения нам говорять тільки ці рядки: «І взяв всю владу один Рюрик, і став роздавати мужам своїм міста — того Полоцьк, цього Ростов, другому Білоозеро. Варяги в цих містах — находники, а корінне населення в Новгороді — словени, в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меря, в Белоозері — весь, в Муромі — мурома, і над тими усіма панував Рюрік». Далі в літописі слід розповідь про Аскольда й Дірові, їх «відділенні від Рюрика і початку князювання в Києві, завершується лаконічним «Рюрик же княжив у Новгороді».
Всі ці відомості викладені в одній статті, присвяченій 862 р., але з застереженням, що зазначені події сталися через два роки, а саме після смерті Синеуса і Трувора, тобто, виходить, що в 864 р. З тексту літопису створюється враження, що все це відбулося як би одноразово – смерть братів Рюрика, прийняття їм одноосібної влади і роздача міст своїм сподвижникам, після чого наступне літописне свідоцтво оповідає про смерті Рюрика в 879 р. – через п’ятнадцять років. Ось ця п’ятнадцятирічна лакуна і бентежить дослідника. Дивно було б думати, що в ці п’ятнадцять років нічого не відбувалося, не змінювалося, не було військових походів, конфліктів та інших подій, якими рясніє історія раннього середньовіччя.
Однак можна подивитися на літописна звістка і з іншого боку. З археологічних джерел ми знаємо, що всі зазначені в цьому фрагменті «Повісті тимчасових років» міста існували ще до прибуття Рюрика в Ладогу (Полоцьк, Ростов, Муром, можливо, Білоозеро), або виникли на рубежі початку його правління (Новгород). У вже наявних містах з IX ст. виразно простежується «скандинавський слід», тобто, в них знаходилися певні торгові факторії, з постійними гарнізонами, а, відповідно, була власна влада якихось місцевих, а скоріше, прийшлих, скандинавських вождів. Був авторитет Рюрика і його дружини такий, що ці вожді, до того часу не підкорялися нікому, покірно і без будь-якого опору прийняли його влада, дозволивши йому замість них посадити «своїх мужів»? Таке припущення здається, щонайменше сумнівно. Швидше за все, вони вважали Рюрика, як мінімум, рівним собі і навряд чи добровільно відмовилися від влади на його користь. Так що процес розсадження «своїх мужів» з міст, швидше за все був дуже розтягнутий у часі і супроводжувався деякими, скажімо м’яко, «розбіжності» з місцевими володарями, які Рюрик, ймовірно, дозволяв як це було прийнято тоді в тому жорстокому, але по-своєму справедливому світі – шляхом поголовної ліквідації всіх супротивників, включаючи дітей, щоб виключити ще й можливі династичні конфлікти в майбутньому.
Враховуючи географічну віддаленість пойменованих міст один від одного, процес «роздачі» їх «своїм людям» міг затягнутися і п’ятнадцять років тут не здаються таким вже й довгим терміном, особливо, якщо взяти до уваги, що під контроль були поставлені величезні території і досить розтягнуті річкові комунікації з численними волоками.
Так що, п’ятнадцятирічна лакуна в літописних звістках може пояснюватися просто тим, що в одній єдиній статті, присвяченій 862 р. вмістився не дворічний, а сімнадцятирічний період. Відсутність же конкретних звісток про походах, битвах і переговорах за їх підсумками можна пояснити бажанням літописця виключити в літописі всякі згадки про альтернативні правителів на території, що увійшла в державу Рюрика. Хоча в підсумку ці відомості все-таки просочилися в неї, досить згадати тих же Аскольда і Діра, древлянського Мала і Рогволода Полоцького. З такою ж «альтернативної» династії, швидше за все відбувалася і княгиня Ольга.
Розхожі літописні сюжети
Перейдемо до розгляду літописних кліше, підривають, на думку деяких дослідників довіру до джерел.
Перше кліше, безумовно йде від християнської міфології – троичность. Не потрібно пояснювати, сакральне значення числа «три» для християнина, тим більше, православного, і, тим більше, для православного ченця, якими були всі російські літописці. Троичность червоною ниткою простежується через всю Повість тимчасових років: троє синів Ноя розділили землю між собою (Русь, в числі інших володінь дісталася Иафету), троє братів, Кий, Щекн і Хорив засновують «мати міст руських» Київ, троє братів Рюрик, Синеус і Трувор засновують держава Русь. Але і цього мало – Святослав Ігорович ділить Русь також на три частини, віддаючи її трьом братам: Ярополка, Олега і Володимира, останній з яких з’явиться згодом хрестителем Русі.

В. Глазунов «Онуки Гостомисла». На шоломі Рюрика добре видно зображення тризуба. Насправді тризуб, як особиста тамга князя, з’явився багато пізніше і на шоломи не наносився. «Сокіл Рюриковичів», що народився з цього тризуба — така ж легенда, як і походження Рюрика від Гостомисла.
Коло замкнулося – один з трьох братів є прабатьком народу Русі, один з трьох братів дає ім’я столиці Русі, один з трьох братів є родоначальником правителів Русі, один з трьох братів стає її хрестителем. Все дуже добре і прямо-таки канонічно. Зміна на будь-якому етапі цього сакрального числа неабияким чином спотворило б картину, тому літописець, який, судячи з усього, в часи Ярослава Мудрого, щиро вірячи, що робить все правильно, написав так.
Друге кліше, поширене набагато ширше і представлене навіть у значно віддалених від Європи куточках – тема чвар і відсутності порядку в країні до приходу до влади нової династії, і припинення чвар і встановлення порядку після. Приклади таких побудов можна знайти і у стародавніх греків і навіть в стародавній Кореї.
Третє кліше, також досить поширене – покликання в якості правителя іноземця, як особа, не задіяне у внутрішніх конфліктах між місцевими елітами, здатне, тому, бути об’єктивним та дотримуватись законність і порядок. Тобто, влада, покликана з боку, має більшу легітимність. Це кліше також може виникати з Священного писання (сюжет з покликанням на царство Саула) і незадовго до Рюрика використовувалося при складанні легенди про Хенгисте і Хорс.
Взагалі, легенда про Хенгисте і Хорс, або, як її ще називають, «легенда про покликання саксів», має дуже велику схожість з сказанням про покликання варягів – просто разюча і в деяких місцях мало не дослівне. Не втримаюся від цитати, взятої з хроніки Видукинда Корвейского «Діяння саксів», написаній у другій половині Х ст., що описує мова послів бриттів до саксам: «…бритти, виснажені постійними вторгненнями ворогів і тому дуже обмежені, почувши про славні перемоги, які здобуті вами, послали нас до вас з проханням не залишити без допомоги. Обширну, безкрайню свою країну, багату різними благами готові вручити вашої влади».
Якщо порівняти з російським літописним «Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: Земля наша велика і багата, а вбрання в ній немає. Приходьте княжити і володіти нами», і зробити знижку на «труднощі перекладу», то виникає думка не просто про збіг, а про пряме запозичення, у всякому разі, суттєвий вплив тексту «Діяння саксів» на руського літописця.
Такий вплив, тим більш, здається можливим, що «Повість временних літ» складалася, як вважають дослідники, при дворі князя Мстислава Володимировича Великого, був сином саксонської принцеси Гіти Гарольдовны. Цілком можливо, що разом з Гітою на Русь потрапив і примірник «Діяння саксів», вивчений згодом Мстиславом. Мстислав же, в свою чергу, напевно активно брав участь у написанні «Повісті» і міг внести в неї відповідні пасажі.
Таким чином, те, що називається в історичній науці поняттям «критика джерела» приводить нас до висновку про те, що «Сказання про покликання варягів» наскрізь пройнятий повторюються в різних (від Біблії до європейських хронік) джерелах міфологічними мотивами і навряд чи з історичною точністю відображає реальні події тих років, про які оповідає.
Внелетописные джерела
Однак, саме по собі це зовсім не говорить про повну «міфічність» і самого героя «Сказання», не спростовує самого його існування. Рюрик, навіть враховуючи ці міркування, міг існувати в реальності і те, що його дії через кілька століть мифологизировались саме по собі не може поставити під сумнів його реальність. Подивимося, згадувалося ім’я Рюрика в будь-яких давньоруських джерелах, крім літописів.
Історики мають порівняно невеликим корпусом письмових джерел, які з впевненістю можна віднести до X – XIII ст. Ще менше з них внелетописные. І вже зовсім мало тих, з яких можна отримати інформацію генеалогічного характеру, оскільки в переважній більшості це тексти релігійного змісту, виключення, мабуть, складає тільки «Слово о полку Ігоревім». Але все-таки такі джерела є.
І самим раннім з них є «Слово о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона. Воно було складено у часи князювання Ярослава Мудрого і заслуговує окремого глибокого дослідження, але в рамках теми Рюрика має сенс згадати наступне. В тій частині тексту, де Іларіон вихваляє батька Ярослава, князя Володимира, він перераховує його предків – Ігоря і Святослава: «…похвалами великаа і дивнаа сътворьшааго нашого вчителя і наставника, великааго кагана нашеа землі Володимера, вънука старааго Ігоря, сина ж славнааго Святослава, иже въ своа літа…» і т. д. Про Рюрика немає ні слова. Чи можна цей факт пояснити «забудькуватістю» митрополита або він свідчить про те, що про Рюрика в його час ще не знали? Або ж відсутність імені Рюрика в цьому списку обумовлено тим, що за традицією було прийнято перераховувати предків конкретної персони тільки до другого коліна, створюючи якусь сакральну троичность? Однозначну відповідь на ці питання дати, на мій погляд, неможливо.
Далі можна згадати таке джерело як «Пам’ять і похвала князю Руському Володимиру» Іакова Мниха, також створений у XI ст. Там є такі рядки: «…како просвіти благодать Божа серце князю рускому Володимер, сину Святославлю, онукові Ігоревім, і люби і чоловіколюбний Богъ… І Богь поможе йому, і седе въ Києві на місці батька свого Святослава і діда свого Ігоря». Рюрик також не згадується, але в даному випадку це можна пояснити тим, що автор перераховував саме київських князів, а Рюрик у Києві княжив.
У «Слові о полку Ігоревім», незважаючи на велику кількість згаданих у ньому імен, Рюрик також не згадано, хоча, справедливості заради, потрібно відзначити, що і відповідного контексту, що дозволяє сказати, що «ось тут повинно було бути» в самому творі немає. Той «буйний Рюрік», що згадується в тесті «Слова» — це князь Рюрик Ростиславич, онук Мстислава Великого і сучасник описуваних в «Слові» подій.
Вперше ж згадка про Рюрика, як родоначальника правлячої династії зустрічається аж у XV ст. В поемі «Задонщина» є такі рядки: «…пояше руським князем слави: першу славу великому князю Київському Ігорю Рюриковичю, другу — великому князю Владимеру Святославичю Київським, третю — великому князю Ярославу Володимеровичю». Тут ми вперше стикаємося, хоч і не з згадкою безпосередньо Рюрика, але хоча б із згадкою по батькові князя Ігоря – Ігор Рюрикович, що вперше недвозначно говорить нам про те, що Рюрик сприймається автором як батько Ігоря і, відповідно, родоначальником всієї династії. Але це XV століття! З моменту покликання варягів минуло шість століть! Чи Не занадто великий розрив для першого згадування такої знакової фігури?
Княжий именослов
Тепер розглянемо третій аргумент прихильників сугубої легендарності Рюрика, що стосується княжої именослова.
Дійсно, наприклад, серед нащадків Карла Великого в Європі ім’я Карл користувався чималою популярністю, тільки французьких королів з цим ім’ям налічується десяток, не кажучи про інших герцогів і принців крові. Або, наприклад, перший достовірно відомий польський король з династії П’ястів – Мешко I повторював своє ім’я в нащадках не менше чотирьох разів, а засновник сербської королівської династії Неманичів Стефан Урош передав своє ім’я доброму десятку нащадків і таких прикладів можна навести багато.
Можна, правда, привести і масу зворотних прикладів, коли ім’я родоначальника династії стає особливо шанованим і, в деякій мірі забороненим для нащадків, однак у цих випадках воно не використовується зовсім, у той час як ім’я Рюрика все-таки використовувалося серед його нащадків, як мінімум, двічі.
Спробуємо розібратися ким і коли в стародавній Русі використовувалося ім’я «Рюрик» для княжого ім’янаречення.
Вперше це ім’я ми зустрічаємо у правнука Ярослава Мудрого князя Рюрика Ростиславича Перемишльського. Рюрик Ростиславич був старшим правнуком Ярослава Мудрого і, якщо б на Русі практикувалося спадкоємство по прямій низхідній чоловічій лінії, став би першим претендентом після свого батька Ростислава Володимировича і діда Володимира Ярославича на великокняжий стіл. Однак, його дід, Володимир Ярославич, князь новгородський, старший син Ярослава Мудрого, помер раніше за свого батька, не побувавши на великому княженні і, таким чином позбавив всіх своїх нащадків права на верховну владу на Русі, зробивши їх ізгоями.
Ростислав Володимирович, не маючи можливості протистояти своїм дядьям Ізяслава, Святослава та Всеволода, організував якусь подобу тріумвірату, змушений був тікати «з Русі» і осів у Тмутаркани. Там він проявив себе досить здатним правителем і енергійним воїном, чим викликав серйозне занепокоєння в грецькому Херсонесі. У 1067 р. Ростислав, не досягнувши тридцятилітнього віку, став жертвою отруєння, вчиненого подосланным до нього грецьким сановником.
Після себе Ростислав залишив трьох синів: Рюрика, Володаря та Василька. Імена для княжого именослова зовсім не властиві, більше того, всі ці три імені в княжому именослове зустрічаються вперше. Про що думав князь-ізгой, позбавлений своїми дядьками спадкових прав, даючи своїм синам такі імена? Який посил він хотів донести до своїх родичів, які перебувають біля керма влади? Якщо таким чином він хотів підкреслити свою приналежність до князівської сім’ї, обґрунтувати свої зневажені спадкові права, то це може означати, що вже на початку 60-х років XI ст. руські князі усвідомлювали себе нащадками Рюрика. Деякі дослідники так і вважають, пояснюючи вибір імен інших синів Ростислава алюзіями на імена хрестителя Руси Володимира, який отримав християнське ім’я Василь – Володар і Василько. Однак, таке пояснення здається малопереконливим. Чому Володар, а не Володимир? І чому третього сина Ростислав назвав спотвореним крестильным ім’ям свого прадіда, а не, наприклад, повсякденним ім’ям свого діда Ярослава. Тоді посил, про який говорять прихильники такої точки зору був би куди як більш явним – три сина, названі один в честь родоначальника династії, другий на честь хрестителя Русі, третій – на честь найближчого спільного предка з кривдниками-дядьками. Думається, вибір князем Ростиславом імен для своїх синів був обумовлений іншими причинами, нам невідомими і незрозумілими, але ніяк не пов’язаними з спробою підкреслити свою приналежність до княжої сім’ї.
Другий і останній випадок наречення ім’ям князя родоначальника династії фіксується вже у XII ст. Мається на увазі вже згадуваний вище князь Рюрик Ростиславич з смоленського князівського будинку. Народився цей князь близько 1140 р., коли зміст літопису Нестора було, звичайно, відомо і її примірник перебував у кожному княжому домі. Рюрик був другим сином свого батька, князя Ростислава Мстиславича Смоленського і всі його брати мали імена, широко поширені серед князів: Роман (старший), Святослав, Давид і Мстислав. Які причини могли спонукати його батька дати другому синові таку «екзотичну» у князівському середовищі ім’я, ми знову можемо тільки гадати. В даному випадку князь не був ізгоєм, навпаки, він володів і керував одним з найбільш сильних і багатолюдних князівств на Русі, був одним з найвпливовіших вельмож давньоруської держави, так що доводити свою приналежність правлячому клану йому було не потрібно.
Будь-яких знакових подій в смоленськом княжому будинку або в смоленській землі в момент народження Рюрика також не відбувалося.
Таким чином, ми не можемо пояснити не в одному не в іншому випадку, чому князі називали своїх дітей ім’ям «Рюрік». Але, що набагато більш важливо, ми не можемо пояснити, чому, незважаючи на те, що такі випадки були, що говорить про відсутність табуйованості цього імені, їх всього два. Єдиним задовільним поясненням здається те, що, з одного боку, жодним сакральним змістом це ім’я для руських князів чомусь не володіло, а з іншого, знову ж таки, чомусь, популярністю не користувалося. Можлива відповідь на це питання криється в християнсько-містичної площині, але яких-небудь заслуговують довіру досліджень у цій області я не знайшов.
Висновок
Підбиваючи підсумки сказаного, слід констатувати, що позиція дослідників, які стверджують повну легендарність Рюрика достатньою мірою підкріплена фактами і міркуваннями, щоб всерйоз бути розглянутою науковим співтовариством і існувати як наукова гіпотеза.
Якщо ж говорити про «проблему Рюрика» в цілому, то в даний час при тому наборі джерел, яким володіють дослідники в цій області, зробити однозначні висновки про всіх вакансій професійних дослідників і любителів історії обставин його життя, правління і про його особу не представляється можливим. Проте історична наука безперервно розвивається, у всякому разі, покласти край суперечкам про походження Рюрика їй, на мій погляд, цілком вдалося. Можливо, в майбутньому будуть відкриті нові археологічні або текстові джерела, які дозволять вченим поглибити і конкретизувати свої знання в цій області. Будемо сподіватися, що загадки історії такого знакового і неоднозначного персонажа, яким був і залишається Рюрик для нашої історії, будуть з часом розгадані.
Список використаної літератури
Волков В. Р. Всі Рюриковичі походять від одного предка?
Лебедєв Р. С. Епоха вікінгів в Північній Європі і на Русі.
Литвина А. Ф., Успенський Ф. Б. Вибір імені у руських князів у X—XVI ст. Династична історія крізь призму антропонимики.
Петрухін В. Я. Русь в IX–X ст. Від покликання варягів до вибору віри.
Рибаков Б. А. Київська Русь і росіяни князівства XII—XIII ст.
Толочко П. П. Давня Русь.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here