Історія старенька, але креатив хлопчика змушує ухохативаться до сліз!
…Вовка лежав у бабкіної кімнаті на ліжку і хворів. Ну як хворів? Крім пальців у нього нічого не боліло. Хіба що весь у висипки дрібної був. Я теж пам’ятаю, як в дитинстві мене обсипало червоними плямами, і я ходив увесь у зелених точках.
Баба глянула і сказала, як припечатала:
— Алергія. Ще б. Як мінімум, три кілограми цукерок зжерли в два рила. Щоб вас пронос пройняв, і очі на лоб повилазили. Це ж треба дорватися до шоколаду! Дід, бери мотик у сусіда і їдь за докторшой. Треба ще й пальці подивитися у цього малахольного. Не дай бог перелом або тріщина. Краще б у вас жопа тріснула!
Я, звичайно, намагався напроситися з дідом. Мені дуже подобалося кататися в люльці. Одягнеш шолом на голову, натягнеш брезент і уявляєш, як ніби у винищувачі летиш.
Але дід сказав, що фігу мені, а не винищувач і пішов до сусіда.
Краще б він взяв мене з собою…
Вовка лежав у бабкіної кімнаті на ліжку і хворів. Ну як хворів? Крім пальців у нього нічого не боліло. Хіба що весь у висипки дрібної був. Я теж пам’ятаю, як в дитинстві мене обсипало червоними плямами, і я ходив увесь у зелених точках.
— У тебе очі не лізуть на лоб ще? — поцікавився я у Вовки.
— Ні, — відповів Вовка. — Але че-то вже починають хворіти.
— А проносу ще немає?
Я так думав, що мені це не загрожує, раз мене не обсипало, а ось за Вовка побоювався.
Баба пішла до сусідки хвилин на годинку, сподіваючись, що за цей час, ми не спалимо хату і не полетимо в космос. Тому що якщо спалимо хату, то вона нам в жопу палаючих вугіль напхає, а за космос вона менше переживає, тому що ідіотів туди не пускають.
Вугілля в жопу нам не хотілося, а в космос ми не збиралися. Я вирішив, що поки дід їздить за докторшой, може трапиться біда.
Наскільки я міг припускати, діду з бабою на нас в основному насрати. І якщо хтось з нас здохне, їм стане легше. Тому, я прийняв єдине правильне рішення — лікувати Вовку самому.
Я дістав з серванта аптечку, взяв від туди вату, бинт і зеленку. Мої дії здавалися мені логічними. Зеленкою я збирався замазати плями, бинтом зав’язати очі, що до приїзду лікарки не вилізли, а ватою закрити жопу, що б у разі проносу він не обгидив бабкіну ліжко.
Вовку мої плани збентежили, але я йому аргументовано пояснив, що бинт для того, що б очі не вилізли, вата від проносу, а зеленка від алергії. Все по науці.
Першим ділом я набив труси ватою. Мені здалося мало, і я додав марлі. Потім замотав бинтом очі. Залишилося замазати алергію. Я взяв ватку і почав зафарбовувати плями.
Через 10 хвилин я втомився. Плям було багато і дуже дрібних. Я прийняв розумне рішення, взяти і просто зафарбувати, не страждаючи з кожним окремо. Через кілька хвилин справу було зроблено. Вовка стояв і обсыхал…
У дворі почувся тріск мотоцикла. Лікарка приїхала, зміркував я і задоволений собою сів чекати, уявляючи, як вона здивується і скаже, що їй-то власне лікувати то вже нічого. Все основне лікування вже проведено, залишиться хіба що пальці оглянути.
Двері відчинилися і увійшла лікарка разом з бабою. Я вирішив дочекатися своєї слави в залі і, вийшовши з кімнати, сів на лаву.
— Чий це в тебе з руками? — з підозрою спитала баба, затримавшись біля мене, але відповідь їй було почути не судилося.
Лікарка зайшла до Вовка в кімнату… перед нею стояла зелена істота з величезною дупою і забинтованими очима. C криком: «Мамо!» вона впала, втративши свідомість.
Бабця ж, будучи тренованої в моральному плані, витримала це видовище стоїчно, хоч і не лікар. Тому вона особливо не здивувалася, а побігла за водою, рятувати лікарку.
Я обережно заглянув в кімнату і побачив лежачу на підлозі лікарку. «Це Неспроста!» — подумав я.
Бабка влетіла в кімнату з рушником і склянкою води. Почала бризкати на лікарку і обмахувати її рушником. Слабкий голос всередині мене підказував, що щось не так, але поки не наполягав.
Лікарка відкрила очі і запитала, вказуючи на Вовку:
— Що це з ним?
Тут бабця мабуть згадала про мене, тому що вона подивилася по сторонах, і її погляд зупинився на мухобійку. Баба простягнула за неї руку і, ласкаво дивлячись на мене, промовила:
— Іди сюди, мій хороший. Гіппократ ти доморощений.
Мені показалися її слова кілька награними, і я позадкував назад. Потім внутрішній голос скомандував: — біжи!
І я побіг. Побіг що було сили, з гуркотом відчинивши вхідні двері. C гуркотом буквально, тому що в цей час дід намагався зайти в хату, несучи в руках велику сулію, замість тієї, яку розбив молоток в коморі. Він її купив попутно в селі, коли забирав лікарку.
Я так зрозумів, що бутель впала і розбилася. Тому що, коли я вже біг вниз по сходах до вулиці, дід матюкався і не міг зрозуміти, що це було…
Я ж, як мінімум годину відсиджувався за стосом. Дід у дворі кричав, що відірве мені ноги і вставить замість них дрова, що я вже ніколи не зможу бігати. А ще краще, він купить нову бутель і законсервує мене в ній.
У Вовки підтвердилася алергія та забій пальців, нічого страшного, по суті. Очі не вилізли і проносу не було.
Єдиний неприємний момент, так це те, що він ще довго ходив зеленим, светлея день за днем. Мене ж бити не стали. Дід сказав, що, швидше за все дурниці з мене ніколи не вибити. Ненароком можуть останні мізки вилетіти і тоді батьки мене точно не заберуть, а бабці з дідом без мізків я даром не вперся.
Але мене на тиждень замкнули в кімнаті, під домашній арешт, що б хоч тиждень вони змогли б від мене відпочити. Ну ось, таким чином, всю наступну тиждень повинно було б нічого не відбуватися. Але ключове словосполучення тут — повинно було б…
(с)
